…Є хороша медицина, є погана, а є гадяцька

До редакції із криком душі завітала жінка. Щоб не писати листа, вона вирішила просто викласти своє невдоволення у розмові.

«Я сама із Соснівки, Ганна Григорівна Матвієнко, пропрацювала у місцевому медичному закладі. Як пішла за вислугою років, пішла працювати в страхову компанію. Одному з клієнтів потрібно було оформити документи, щоб виплатили кошти по страховому полісу. А збирати довідки входить у мої обов’язки, тож я пішла у дитяче відділення.

Завідуюча відділенням написала епікриз, поставила підпис, залишалося написати телефон відділення. Вона відправила мене до старшої медсестри, попросила її, сказала «будь ласка». Я підходжу до неї, вона навіть свою п’яту точку не підняла. І в грубій формі незадоволеним тоном: «Нащо мені ці страхові компанії? Ви що, не можете самі зробити?» Я з нею полаялася. Оце в дитячому відділені така негодяйка.

У нас у лікарні чомусь так заведено: чим нижче рангом, тим більше з себе видають. Поїдеш у Полтаву – там зовсім інше ставлення. Як кажеш, що ти приїхала з Гадяча, так взагалі… Знаєте, як кажуть: є хороша медицина, є погана, а є гадяцька.

Я кажу старшій медсестрі: «Я ж також працювала в медицині». А вона питає: «І що ніколи так до людей не ставилися?» Відповідаю: «Я ні тоді, коли робила, ні зараз так себе не веду!»  Думала піти до начмеда, а потім – ні, піду вам розкажу, хай люди почитають. Зі мною не одною так.

Ідеш у лікарню, звертаєшся до санітарки, і вона так себе веде. Є хороші лікарі, це ж не всі такі.

А тут як санітарка – так пуп землі! А ще ж це ж дитяче відділення!

Я як колишній медпрацівник узагалі в нашу лікарню не ходжу. Або в Київ поїду, або в Полтаву, бо знаю, що тут твориться. Так люди ж страждають!  І кожен так думає, але боїться сказати.

От у селі якісь людяніші медпрацівники, може, що одне одного всі знають. Вони ж працюють на одному ентузіазмі: їздять велосипедами на виклики, ходять пішки…»