Свято у фотографіях
Ветерани війни – чиїсь батьки, діди, прадіди. Їхня юність, обпалена війною, – просто кривавий спогад життя. Хто б міг подумати, що сива старість знову принесе їм скорботні дні тривоги в передчутті війни. І з кожним роком рідіють ряди ветеранів – тих, перед ким схиляються мільйони українців, дякуючи за блакить мирного неба над головами.
Хоча в більшості міст України і скасували відзначення Дня Перемоги, Гадяч без святкового параду та вечірнього театралізованого концерту не обійшовся. Свято минуло в стилі реквієму без традиційного салюту, але зі звичним «День Победы». А ще – з гіркотою сліз, відчуттям тривоги і палкими обіймами ветеранів, які випромінювали тепло і доброту. У їхніх очах – біль і спогади тих страшних 1940-х, під гімнастерками і сорочками – давно забуті рани, що ниють навіть від солодкого слова «Перемога», а на вустах – скорботна посмішка з надією на те, що їхня війна була останньою.
Здавалося, що разом із ветеранами кануть у вічність і жахіття тих лихих далеких подій, зітруться болючі спогади війни. Здавалося, що українська земля вже не здригнеться від пострілів і гулу танків, що не вмиватимуться слізьми матері, відправляючи чоловіків і синів на війну.
На жаль, відзначаючи річницю закінчення однієї війни, ми подумки живемо в іншій, мріями плекаючи перемогу.
На ранковому мітингу, як і на вечірньому концерті, у небо врочисто випустили сині та жовті повітряні кульки. У натовпі можна було почути розмови про те, що кульки на фоні голубого неба розмістилися у вигляді карти України, «на півдні» виднівся і анексований півострів Крим. «Невже знак?» – лунало питання, яке так і залишилося без відповіді.
Фото Аліни Харченко
Олена Козаченко
Фото Оксани Кириченко
