«Хтось горілку п’є, хтось літаки купує…»

12 квітня – Всесвітній день авіації і космонавтики

Кожен із нас, мабуть, бодай раз мріяв здійнятися над містом – осягнути всю велич наших країв із висоти пташиного польоту. Та не всім пощастило так,  як Василю Михайловичу Поліщуку.

Він, колишній дельтапланерист, придбав собі … ЛІТАКА. Своїм «крилатим другом» не хизується, а навпаки говорить: «…Погано тільки, що чомусь у нас у країні легше все заборонити, ніж щось розвивати».

Про те, як у нашому районі з’явилася яка не яка, але ж авіація, розмова з Василем Поліщуком.

— Ну, Василю Михайловичу,  розказуйте. Правда, що у Вас є літак?

— Та правда. Зараз у гаражі розібраний стоїть.

— Де ж узяли? Звідки привезли?

— Купив у Харківській області. Він у Чернівцях був виготовлений, а на Харківщину продали. Зараз його удосконалюю. Марка «Piper-classic».

— Яке його призначення?

— Для польотів, навчальних польотів, для сільського господарства чи мисливства.

— Скільки років він уже у Вас?

— Два роки.  Коли купляв його, то він уже мав 130 годин нальоту. Зараз удосконалюю, хочу замінити двигун.

— Чому саме літак?

— Я раніше займався дельтапланами, а потім продав і купив літака. Він легший в управлінні.

— Як взагалі починали займатися і чому?

— Ще в дитинстві любив майструвати з дерева, тоді побачив ,як гадяцькі хлопці займаються дельтапланеризмом. І собі надумав. Спробував, навчився, зробив дельтаплан.  А потім вступив до Сумського клубу мотодельтапланеристів.

— Коли здійснили перший політ?

— Років у 25. Перші підльоти були на аеродромі,  де зараз база «Райз Максимко», а перший самостійний політ здійснив у Сумах.

— Ви говорили, що самі змайстрували дельтаплан? Якісь схеми дивилися чи як?

— Аякже. Купив мотор, «тєлєжку». Там багато складових потрібно було дістати і все докупи скласти. Близько року працював над ним.

— Їздите на якісь змагання?

— Так. На зльоти у Суми, Пирятин, Прилуки. Туди з’їжджаються з усієї України.

— Зізнайтеся: мріяли бути пілотом?

— Аякже (посміхається – авт.)

— Звідси, мабуть, і з’явилося захоплення? То чому ж мрія не збулася?

— Не знаю. Так життя склалося.

 — Цієї весни ми побачимо Вас у небі?

— Думаю, так.

— Звідки тепер літаєте, бо на колишньому ж аеродромі тепер база з агротехнікою?

— Зараз орендую аеродром в с. Тепле.

— Літали і до того, як свого «птаха» придбали?

— Атож. Один чоловік із Зінькова купив собі літака, і ми вчилися на ньому.

— То, мабуть, і  були перші польоти?

— Ні, перші — на гадяцькому аеродромі на кукурузнику.

— Згадайте враження.

— Ой, їх не можна передати, це треба тільки відчути. Навіть ні з чим порівняти. Летиш, як птах…

— Як сім’я, друзі, знайомі ставляться до Вашого захоплення? Підтримують чи навпаки критикують, мовляв, дурнею займаєтеся?

— Усі нормально відносяться. Хоча є ж усякі люди. Кожному своє: хтось горілку п’є,  хтось літаки купує… Треба ж чимось займатися! Молодь, бачиш, нині пасивна – пиво, кабаки…

— А з парашутом стрибали?

— Так,  у Сумах з висоти 1000 метрів. Три хвилини летів, дуже мало, мені не сподобалося.

— Можете сказати, де в нас у Гадячі найкрасивіші краєвиди з висоти пташиного польоту?

— Скрізь, у нас взагалі гарна місцевість.

­— Дякую за розмову. Бажаю Вам успіхів!

Спілкувалася Олена Козаченко

«Ми організовували зльоти і в Гадячі, на старому аеродромі, років 4 тому. Приїжджали люди з Прилук, Харкова, Опішні… Тепер немає де проводити».