Відчепіться від дітей

Вересень почався із двох гучних історій, пов’язаних із дітьми та освітою.

Одна з відомим львівським вузом (якщо коротко, то Український католицький університет опинився у центрі скандалу після того, як донька відомої режисерки Наталки Ворожбит заявила про відмову у поселенні в гуртожиток через символ ЛГБТ у її соцмережах), друга з Печерською школою Києва, де директорка у джинсах і джинсовому жилеті (яка, до речі, має вагомий науковий доробок: є кандидатом психологічних наук та старшим науковим співробітником лабораторії психодіагностики та науково-психологічної інформації Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України) особисто стояла на воротах і не пускала дітей на територію школи, які прийшли в шортах.

Не будемо занурюватись у канони католицизму, скрепи чи теорії толерантності. Натомість, хотілося б вернути увагу на психіку наших дітей.

Наші діти прожили таке дитинство, яке ми собі навіть уявити не могли. Вони народжені у часи Майдану, Революції гідності та початку російсько-української війни. У 2020 році почався ковід, тривали локдауни, дистанційне навчання, повна ізоляція, відсутність гуртків, спорту чи хоча б походів на такі банальні і звичні для нас у дитинстві дискотеки.

Від 2022 року і до теперішнього часу вони живуть у повномасштабній війні. Вони проходили евакуації, спали у підвалах і ванних кімнатах, навчальний процес ламався, життя переверталося, друзі залишалися за кордоном. Вони опинилися у новій реальності постійних обстрілів. Вони прокидаються від вибухів, ночують у коридорах, а вранці йдуть у школу чи університет.Багато із них втратили рідних чи близьких.

Проте, не дивлячись ні на що, на фоні повітряних тривог, вони збирають себе до купи і йдуть навчатися. У той же час, також під час сигналу тривоги, директриса відправляє їх додому переодягати шорти, знявши із себе всю відповідальність.

А правоохоронці, яких викликали на місце скандалу батьки, замість прийняти заяву, почали «виховувати» – один із поліцейських пояснював, що його син пішов у штанах, хоча його обов’язок лише оформити звернення. Це не те що недоречно, а іншими словами «іспанський сором».

Тому хочеться сказати – відчепіться від дітей. Вони й так щодня виживають. Вони приходять у шортах, бо на вулиці спека. Вони ставлять прапорець ЛГБТ, бо вміють приймати інакших. Це нормально!

Діти, які залишилися в Україні, які вчаться і намагаються жити у країні, де триває повномасштабна війна, заслуговують не на тиск, а на підтримку. Бо з таким ставленням справді хочеться вивозити їх світ за очі, в інші, більш демократичні країни, де їм нічого не буде за шорти чи прапорець.

Подорослішайте вже і дайте дітям просто жити, і без того нелегке життя, яке випало на їхню долю. Адже, хто знає, які випробування їх ще чекають у майбутньому.

«БМ»