Доведені до стану руїни: як на Гадяччині доглядають за пам’ятками

Унікальна природа, широкий рекреаційний та туристичний потенціал, надзвичайно багата історія і культура — це ті багатства, які з поміж іншого має Гадяцький край. А відповідно, є всі можливості, щоб бути потужним туристичним центром.

Кілька років тому Гадяччина дійсно мала можливість розвинути та популяризувати туристичні можливості – вивчали історію, культуру та традиції, знаходили нові цікаві та привабливі місця, розробляли туристичні маршрути. Нами почали цікавитись туристичні фірми, до нас організовували екскурсійні тури, показували місця, якими можна пишатися. Проте, з часом екскурсії припинились. Чесно кажучи, ми вважали, що відтік туристів стався через абсолютну відсутність транспортного сполучення. Та, як виявилось нещодавно, це зовсім не головна із причин. Насправді, сьогодні нам практично немає чого показувати. Чому так – читайте далі.

На Великодні свята моя родина приймала гостей із Рівненщини. Звісно, ми хотіли якнайкраще познайомити їх із історією нашого краю і показати найцікавіші пам’ятні місця. Тому, одного дня ми запланували екскурсійний тур за кількома колишніми туристичними маршрутами Гадяччини.

Першою зупинкою нашої екскурсії стала Свято-Покровська церква у Плішивці.
Про дорогу до неї із Гадяча, мабуть розповідати не потрібно – у кожному куточку країни вже й так добре знають про стан доріг на Полтавщині. Тут виключення, на жаль, немає – дорога жахлива.
Варто нагадати, що нещодавно світлина церкви отримала перемогу в конкурсі «Вікі любить пам’ятки 2024» від Полтавської області. До того ж, це єдиний в Україні мурований дев’ятибанний храм, який зберігся до сьогодні. Церква була побудована в період з 1902 по 1906 роки. За задумом архітектора, храм мав бути мурованим і зовні нагадувати відомий дерев’яний Троїцький собор, який знаходився у місті Самар (колишній Новомосковськ). Ця пам’ятка має статус архітектури національного значення, яка повинна ретельно оберігатися.
Фото церкви відзначили як «найкраще з усіх наземних зображень цієї пам’ятки». Автор світлини зазначив: «Я зацікавлений в історії своєї рідної місцевості, фотографую багато пам’яток і історичних об’єктів.
Вважаю, що важливо зберігати і популяризувати нашу історію. Фотографування пам’яток під час воєнних дій є надзвичайно важливим, адже багатьма з них загрожують руйнування».
Насправді, це дуже добре, що пам’ятку зберегли у прекрасних світлинах в мережах, адже на сьогодні її вигляд дещо інакший, аніж на тих фото, які перемогли в конкурсі. Уже здалеку в очі кидається облущений фасад, місцями відсутні цегла та скло на вікнах.

Усередині не краще, адже височезна стеля та стіни «взялися» чорно-зеленою пліснявою. Востаннє, ми відвідували цей, без перебільшення унікальний об’єкт, три роки тому. Але тоді ще церква була у набагато кращому стані. Тепер же, якщо ми дійсно зацікавлені у її збереженні, то однозначно потрібно зробити косметичний ремонт.

Наступною зупинкою нашої імпровізованої екскурсії стало заповідне урочище Зелений Гай.
До речі, у 2016 році в Гадячі відбулося відкриття єдиного туристичного маршруту «Лесиними стежками», а в 2019 році, до 170 річниці від дня народження Олени Пчілки та 30-річчя від дня заснування обласного літературно-мистецького свята «Дивоцвіт Лесиного гаю», яке раніше щороку проводили саме у Зеленому гаю, встановили пам’ятник Олені Пчілці. Тож за цією туристичною родзинкою громади мали б доглядати. Принаймні, ми на це сподівалися, коли везли туди гостей.
Проте, ситуація незмінна і, на жаль, досі невтішна.
Похизуватися місцем, де колись жила і творила славетна Леся Українка нам не вдалося, адже воно як і раніше повільно «помирає» від бездоглядності.
Не дивлячись на критику, яка щороку лунає від місцевих ЗМІ, урочище не поспішають прибирати від бур’янів, кущів, старого сухого листя на доріжках, гілля та повалених дерев. Тротуарну плитку, яка місцями повідпадала, частково замінили. Але дерев’яні лавки так і залишаються зруйнованими від старості. Вбиральня жахлива, а декількох малесеньких сміттєвих урн катастрофічно не вистачає для збору тієї кількості сміття, яке залишають за собою відпочиваючі.
Дерев’яні криниці продовжують руйнуватись від часу та перетворюватись на смітники.

А до альтанки краще взагалі не заходити, не те що показувати її туристам – розкидане сміття і стійкий сморід фекалій…
Загалом, якби не місцеві, які спускаються в «Зелений гай» відпочивати, це місце більше було б схоже на покинуте людьми і забуте цивілізацією. У минулому році ми відзначили, що рівень занехаяності і відсутності господаря там зашкалює. Рік потому нічого не змінилося.
Прикро, що місце, яке внесене до Переліку об’єктів культурної спадщини, із туристичного маршруту перетворилось на черговий захаращений смітник на території міста.

Далі ми поїхали в «МаліБу»
Певний час, один із туристичних операторів Полтавщини не оминав Малі Будища. Адже із оглядового майданчика, який промовисто назвали «Десниця Щастя», відкривався неймовірний вигляд на місцеві краєвиди та річку Псьол.
«Створений на місці колишнього Красногірського Гадяцького Миколаївського чоловічого монастиря, який був заснований 1442 року за 6 верст на південь від Гадяча на горі Красній (згодом територія с.Монастирські Будища Гадяцького повіту). Першу церкву тут було збудовано 1482 року. У 18 столітті монастир мав вже 3 дерев’яні церкви: Миколаївську, Благовіщенську (трапезну) і Різдва Богородиці (надбрамну). У 1786 році монастир був закритий.
Десниця – церковнослов’янською мовою – правиця, права рука. У наших прабатьків, як і в інших багатьох народів, правий напрямок здавна вважався щасливим, праведним, правильним, прямим. Висота над рівнем моря 146 метрів. Рік побудови 2019.
Зробіть фото на «Десниці Щастя» і щастя від побаченої краси рідного краю знайде вас!» – такий напис був розміщений на інформаційних табличках поблизу майданчика. Ідея оглядового майданчику запозичена з Філіппін. Згодьтеся, прочитавши таке, гріх не показати прекрасне місце.
Оглядовий майданчик побудували працівники регіонального ландшафтного парку «Гадяцький». Відтоді ремонтом там і «не пахло».
Отже, на сьогодні, що побачать туристи:

лавки аварійні (прямо при нас чоловік впав із однієї, бо «спинка» взагалі не тримається. На щастя, не травмувався, а тільки злякався); інформаційні таблички розсипались, тому прочитати що це за об’єкт, коли і ким побудований, не можливо; сміття. Воно скрізь. Багато.

Проте, це не головне. Виходити на оглядовий майданчик дуже небезпечно. У правилах, які були розміщені біля майданчика, вказували, що знаходитись на ньому може не більше двох осіб одночасно. Сьогодні, ми б радили не виходити туди навіть одному. Дошки струхли, гілки з яких було сплетено «десницю» розпались, звідусіль стирчать цвяхи. Вигляд не просто не привабливий для ока туриста – він жахливий.

Не дивлячись на усе це, туди ще досі приїздять люди. Який не який, а все ж – туристичний об’єкт.

Помилувавшись неймовірної краси краєвидами (єдине гарне, що було показати), ми поїхали у центр Гадяча показати славнозвісний парк, на капітальний ремонт якого кілька років поспіль витрачали мільйони бюджетних коштів.
Перше враження парк складає позитивне – акуратні тротуарні доріжки, ліхтарі, квіти, лавки. Ніби все гарно поки не починаєш роздивлятись – лавки та дитячі майданчики вже потребують косметичного ремонту.
Та і за пам’ятниками, яких у парку чимало, чомусь не доглядають. Навіть до свят не поспішають із прибиранням. Наприклад, минулого тижня відзначали 39 річницю Чорнобильської трагедії, проте біля меморіального комплексу «Землякам, які пройшли горнило Чорнобиля» не спромоглися навести лад – підніжжя комплексу поросло бур’янами, повідпадали шматки плитки, із якої зроблений комплекс.

І така ситуація, на жаль, із усіма меморіальними комплексами у парку.

Серед наших гостей була викладачка історії України. Тож, почувши, що за шкільною програмою один із її класів зараз проходить тему підписання Гадяцького договору, ми звісно ж поїхали у Червоний кут, щоб наочно показати історичне місце.
Гадяцький договір – українсько-польська мирна угода на противагу Московії, яку на козацькій раді
підписали гетьман війська Запорізького Іван Виговський із посланником уряду польського короля Яна ІІ Казимира Ваза.
У 2018 році, до 360-річниці від дня підписання угоди, Червоний кут приймав поважних гостей – на
фестиваль «Підкова козацької слави» із Польщі приїжджав директор Студіуму Східноєвропейських досліджень Варшавського університету Ян Маліцький. Тоді ж, там відкрили пам’ятник скульптора В’ячеслава Мороза – три гетьмани, які символізують собою союз тогочасних України, Польщі та Литви.
Проте, сьогодні показувати місце, яке має викликати історичну гордість (договір не був реалізований, але історичні дослідники вважають, що він гарантував Україні майже політичну незалежність) – соромно.

Немає слів, щоб без перебільшень описати пошарпаний пам’ятник. Від нього просто відпали частини (немає рук, мечів, булави, чобіт), а обличчя трьох гетьманів зруйновані до невпізнання. Інформаційні стенди ледь тримаються купи (деякі вже перекосились), дошки дерев’яної сцени повідпадали. А окраса-релікт 300-річний дуб, який росте прямо біля пам’ятників
– недбало заліплений будівельною піною.

Загалом, наша екскурсія, яка б мала показати красу та історичну величність Гадяччини, перетворилась на міні подорож у стилі«horror movie» – фільмів, які покликані налякати, вселити почуття хвилювання, або створити напружену атмосферу чи очікування чогось жахливого.
По-іншому, описати стан, до якого доведені практично всі туристичні принади краю, не можливо.

Сумно і водночас, образливо, адже усе занедбане, розвалене, недоглянуте, покинуте, захаращене.
До речі, оприлюднивши на наших сторінках у соцмережах відео цієї «подорожі», у одному із коментарів нам написали, що витрачати кошти на пам’ятки нині «не на часі». Мовляв, усі гроші мають «йти» на війну. Безперечно, так і є. Але, в той же час, маємо зауважити, що косметичний догляд не потребує значних витрат. Необхідно підтримувати адекватний стан існуючих пам’ятних місць, бо з таким «доглядом» скоро лишаться тільки руїни.

P.S. Уточню, у Гадячі таки є одне із туристичних місць, яке знаходиться в ідеальному стані. Проте, це
аж ніяк не заслуга місцевої влади. У 2012 році у Гадячі з’явився «Адмор Азакен» — Центр вивчення хасидизму. Відтоді Гадяч — це центр паломництва хасидів із усього світу, послідовників руху Хабад, який заснував Шнеур Залман — Алтер Ребе. Хоча Хабад і був заснований вихідцем із Любавичів, сакральним для хабадників став саме Гадяч, адже тут знаходиться могила засновника Алтера Ребе. Шнеур Залман теж заповідав себе поховати у місті Гадячі. Єврейське кладовище на схилах Псла є найдавнішим меморіальним комплексом на Гадяччині. От тут все помпезно та велично, як
і має виглядати туристичний об’єкт.
Оксана Кириченко