МРІЯЛИ ДІЗНАТИСЯ, ДЕ МАМА – ІСТОРІЯ ВСИНОВЛЕНИХ ГАДЯЧАН

Матуся – найближча, найрідніша серед усіх людей у світі. Одна із тих, кого ми не обираємо але, у той же час, саме без неї не уявляємо свого життя. Не важливо, яка вона і якою виглядає в очах інших, ми просто любимо і несемо це почуття від народження через все життя. Де б ми не були, поруч із мамою, чи за сотні тисяч кілометрів, навіть на іншому континенті, серцем ми все одно прагнемо до неї, до людини, яка близька нам по-крові…

Напередодні Великодніх свят, Наталія Стіл, українка, яка мешкає в США, оприлюднила у одній із гадяцьких груп у соцмережі пост про те, що вона намагається розшукати ріднихтрьохдітей, яких ще маленькими всиновило подружжя із далекої Америки. Діти були вилученні із сім’ї, у дитячому будинку вони перебували не довго. Батьківський дім та рідних практично не пам’ятають. Проте, усе своє свідоме життя, вони мріяли дізнатися хоча б щось про маму:

«Я пишу вам на прохання двох молодих людей, яких я зустріла нещодавно, завдяки щасливому випадку.

Коли я розраховувалася в магазині, касир, молодий хлопець, почувши мій акцент, запитав звідки я? Я відповіла, що з України. Тоді він розповів, що теж народився в Україні. Його звуть Макс (Максим), розмовляє лише англійською. Виявилося, що у нього є сестра і ще один брат.

Народилися ці діти в Полтавській області. Я так зрозуміла, що у Гадячі. Їх у 2004 році, із Гадяцького дитячого будинку, усиновила американська сім’я. Яка історія передувала цій події, я точно не зрозуміла. Старшій дівчинці, яку він називав Кетрін, було тоді 5-6 років. Вона пам’ятає, що знала українську мову, але нові батьки забороняли діткам розмовляти українською.

Як виявилося, із прийомними батьками дітям не надто пощастило і їхнє життя у американській родині було не найкращим. Тому, при першій же нагоді усі вони розпочали окреме життя. Молодший Максим і його сестричка живуть у штаті Мічиган. Їх старший брат недалеко від них, у сусідньому штаті. Вони дружні, підтримують відносини.

Тепер уже української мови вони не пам’ятають, тому їм було важко організувати пошуки своєї справжньої родини. Проте вони дуже хочуть знайти свою маму. Катя сказала, що мріє побачити рідний Гадяч та дізнатися про своє коріння.

Я була щаслива, що ми зустрілися і вирішила, що зможу їм допомогти. У них є документи на усиновлення, де вказані імена прийомних батьків. Також вони пам’ятають імена і прізвища рідних батьків – це Олена Макарівна та Юрій Іванович Чернець.

Дiти не полишають надiї знайти своє корiння. Допоможіть здійснити їхню мрію!»

Гадячани активно підключились до пошуку – прохання про допомогу у соцмережі поширили більше 500 разів, а також залишили понад 50 коментарів. Усі один з-поперед одного висували свої версії того, хто міг бути батьками цих дітей.

До речі, Наталія направляла запити у архівні установи, проте їй відмовили у наданні інформації, посилаючись на таємницю всиновлення. Тому, здавалося, знайти цих людей просто не можливо. Але, виявилося, що це саме той випадок, коли сила інтернету спрацювала. Знайшлись гадячани, які пам’ятають події далекого 2004-го року:  

Лідія Тихоненко:

«У нашому дитячому будинку були Каріна і Едік, народилися вони теж в Гадячі, а мати у них Олена Макарівна. Можливо, це ті дітки? Прочитала більше коментарів, скоріше за все, що це вони. Жила родина на вулиці Набережна Псла.»

Ольга Гузь-Мудра:

«Плачу, але це сльози радості. Я знаю тьотю цих дітей. Пам’ятаю, як вона переживала за них не знавши, що із ними і куди їх віддали…»

Галина Шиян:

«Я із Гадяча і знаю цих людей, бо живу із ними на одній вулиці. У них багато родичів. Побачивши ваш допис, я відразу подзвонила Надії, тітці цих дітей. Вона була зворушена, дуже хоче із ними побачитися. Контакти додаю.»

Анатолій Толкачов:

«Так, це вони. Їхня мати – Олена Макарівна Чернець. Нажаль, вона померла років 5 тому. Її сестра і племінниці ще проживають на Набережній.»

Сумнівів, щодо того чи на правильному шляху пошуки, більше не було. Усі відомості збігалися – родину знайдено. Та нажаль, матері, яку так прагнули побачити діти, уже немає серед живих. Але її, тепер уже дорослі діти, поки що, про це не знають…

Ми поспілкувалися із Наталією, яка організувала пошуки. Вона розповіла, що передала усю забрану інформацію Максу і надалі намагатиметься допомагати налагодити їхнє спілкування із українською ріднею:

«Зараз у них є час подумати, осмислити те, що сталося. Саме час покаже чи будуть вони продовжувати підтримувати стосунки із справжньою родиною, чи приймуть вони  їх? Під час пошуків мене часто запитували чи потрібно взагалі це все було робити? Я не знаю. Життя покаже…

Дякую від Каріни (саме так, як виявилось, звали дівчину) і Максима за  те, що після скількох років, вони знову побачать рідних. » 

Оксана Кириченко.