ЦЕ МІЙ ГАДЯЧ

площа СОБОРНА видно теперішнє уч. к ри
Поділитися новиною

площа СОБОРНА видно теперішнє уч. к риМісто де ми народилися і живемо, виховуємо дітей, працюємо. Місто де закохуються, справляють весілля, чекають «із вахти», із заробітків, із далеких подорожей.

Чому наше місто назвали Гадячем? Основна версія – місце «годяче», тобто придатне для життя та оборони. Це можна пояснити як географічним розташуванням Гадяча, так і ландшафтними особливостями – місто знаходиться між ярами, що у давні часи давало шанс його мешканцям уберегтися від ворожих нападів.

Скільки років Гадячу, важко сказати напевно, але відомо про наявність «Карти кордонів Литовської Русі» в 1533 р., де є назва «Гадяч» – більш того, лише Гадяч з території сучасної Полтавщини і був на стародавній карті.

Ранні згадки:

Газета «Полтавскіє єпархіальниє вєдомості» пише: «в 1442 році у Монастирських Будищах збудували Красногірський монастир , що за 6 верстов від Гадяча», а також у «Історії Русів» серед 20 інших, які йшли в похід 1516 року проти Менглі – Гірея згадується Гадяцький полк». Останніми роками місцеві краєзнавці стверджують, що першому поселенню, не менш як 2500 років.

62579 html m2bae3f4e

Згідно офіційних даних Гадячу близько 500 років.

«Гадяч – гетьманська столиця»

Саме біля Гадяча у вересні 1658 року з ініціативи гетьмана Івана Виговського був підписаний так званий Гадяцький договір – за цим договором, Гетьманщина ставала частиною Речі Посполитої як «Велике князівство Руське».

Втім, остаточна версія договору, схвалена Річчю Посполитою, виглядала значно менш привабливою за початкову, що стало однією з причин подальшого переходу Гадяча (та всієї Лівобережної України) до Московського царства у 1686 році. Гадяч був гетьманською столицею з 1663 до 1668 року, за правління наступного гетьмана, Івана Брюховецького, відомого своєю промосковською політикою. Саме з його правлінням пов’язаний період перебування Гадяча у статусі гетьманської столиці, і багато легенд.

Про гадяцькі підземелля стало відомо лише декілька років тому (2012р.), коли в старій споруді, колишньої жандармерії, збудованій у ХІХ столітті, у підвалі виявили два підземні ходи.

Варто зазначити, що історія підвалу набагато старіша, ніж історія самої будівлі, в якій колись знаходилося Гадяцьке повітове дворянське зібрання. Підвальне приміщення з’явилося набагато раніше самого будинку – ще в XVII столітті, за часів Гетьманщини. У різні часи воно було і зброярнею, і винним погребом і місцем де тримали ув’язнених. А ще тут починалися підземні ходи в різні частини міста і навіть за його межі. Один з них йшов під сучасним приміщенням районного суду на Замкову гору. Цей підземних хід існував ще з козацьких часів і з’єднував гетьманський палац з центральною частиною міста.

У роки Другої світової війни окупанти проклали тут телефонний зв’язок, що з’єднував спостерігачів на Замковій горі із штабом, що знаходився в будинку.

Микола Торяник, краєзнавець, людина, яка професійно займається спелеологією, займався вивченням цих ходів. За його словами, по одному з ходів без спеціального оснащення він пройшов 40 хвилин. Окремі ходи, які досліджував Микола Федорович, є настільки широкими, що дві кінні навантажені колісниці могли розминутися. Є одна легенда, яка розповідає, як місцеві жителі дізналися про наявність ходів. Резиденція гетьмана Брюховецького знаходилася на Замкові горі, гетьман заходив увечері в свою резиденцію, яка зачиналася, а вранці бачили, як він зустрічає сонце на пагорбі біля Псла. Яким чином він там опинився? Тоді й зрозуміли, що є підземні ходи. Ними послуговувалися протягом трьохсот років.

Із 1764 року Гадяч із більшістю сусідніх сіл належить гетьману Кирилу Розумовському, котрий 1785 року продав місто і частину інших земель казні. За ревізією 1782 року в місті Гадячі нараховувалось: чоловіків — 1827, жінок — 1907, а всього 3734 душі, за подвірним переписом 1891 року: чоловіків — 3228, жінок — 3313, всього 6541 душа, будинків кам’яних — 50, дерев’яних — 950, магазинів — 102, всього 1102 будинки, дрібних промислових і ремесляних закладів 16, вітряків — 9, водяних млинів — 3, православних церков — 4, міське училище, міський банк, У 18-19 ст. Гадяч — повітове містечко Малоросійської, а згодом Полтавської губернії, (пожаловане гербом …), де діяли повітове та парафіяльне училища, лікарня та шпиталь, 4 церкви та 2 єврейські молитовні будинки, поштова станція, де щорічно проводилося 5 великих ярмарків, на які з’їжджалося купецтво зі Слобожанщини, Полтавщини, російських губерній. Враховуючи рівновіддаленість від Полтави, Харкова, Сум, Києва було розпочато будівництво залізниці, що повинно було суттєво прискорити розвиток міста. Але не судилося…

У повітовому училищі, що було у Гадячі, навчалися переважно діти більш заможних верств населення. Дуже образно в оповіданні «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» М. В. Гоголь описував навчання в цьому училищі.

У 1869 році в Гадячі було створено ощадно-позичкове товариство під назвою «Гадячскоє 1-є ссудо-сбєрєгатєльноє товаріщєство», що стало першим кредитним кооперативом в українських землях. У перший рік воно об’єднувало 28 членів. Розмір паю у Гадяцькому ощадно-позичковому товаристві становив 100 крб., найбільша сума позики – 100 крб., а термін дії позики – 6 місяців.

ВЕЛИЧНІ ДРАГОМАНОВИ

Якщо сьогодні ви підійдете до схилу гори й подивитесь униз, то помітите лише буйні зарості дерев і кущів, що закривають від очей вільний колись краєвид. Від самої садиби вже нічого не лишилося. На місці будівель, які належали Драгомановим, споруджено приватні житлові будинки. А колись садиба на Драгомановій горі була давнім осідком величного роду. Ще 1837 року Петро Якимович Драгоманов, Лесин дід, придбав ту садибу й оселився тут з молодою дружиною Єлизаветою, дочкою Івана Цяцьки, поміщика середньої руки Гадяцького повіту. Олена Пчілка та Михайло Драгоманов народилися саме тут.

Леся з родиною в гаю четверта ліворуч

Краса природи Гадяча, таємничі сліди історичної минувшини хвилювали не одне покоління Драгоманових. Зима ще ховалась у глибоких ярах гадяцьких вулиць, а на Драгомановій горі і поряд, на Замковій, розпускалися шовковиці, акації, зацвітав барбарис. Туди, на таємничі, вищерблені вали старого замчища водив колись Михайло Драгоманов свою сестру Ольгу, показував пролом – місце в’їзної брами зі спуском до Псла, розповідав про церкву, де поховано гетьмана, котрий загинув. Часом провалювалися старі підземні ходи, які, казали люди, виходять аж у степ, до Вовчої долини, до Заяру та до Псла. З ям тягло вогкістю й холодом, і ставало трохи моторошно від самої думки, що десь там лежать закляті козацькі скарби.

Олена Пчілка, писала до «Газети Гадяцького земства» (1917–1919), а у поважному віці навіть була заарештована там за антибільшовицькі виступи. Новий будинок своїй родині вона збудувала в 1898 році в урочищі Зелений гай. Дім був на 11 кімнат. Садибу за радянських часів знищили спеціально і повністю, а столітні дерева порубали на дрова.

А колись тут збиралася творча інтелігенція з усієї України, відновлювала здоров’я Леся, її відомий портрет малював сам Іван Труш. Художник не тільки товаришував з письменницькою родиною та регулярно бував в гостях, але й в решті-решт став її частиною – одружився з Аріадною Драгомановою, кузиною письменниці.

ЄВРЕЇ

Перші пам’ятники (кам’яні мацеви) датовані 1810 р. На початку ХХ століття в місті існували 4 синагоги, дві з яких знаходились у центрі, частка єврейського населення складала, від 21% до 30% всіх містян. Відомо про наявність єврейських погромів у Гадячі в 1905 та 1919 рр.

Одна синагога Гадяча по вул. Чапаєва – в ній розміщується магазин «Молоток». Друга синагога знаходилась на вул. Гетьманській біля міської гімназії.

синагога молоток

Зовсім недалеко, по вул. Гетьманській ближче до Соборної площі, колись був «Зелений базарчик». У Гадячі до війни було кілька ринків, і більшість з них асоціювались саме з євреями, які мали крамниці та крамнички.

На околиці Гадяча, дорогою до села Хітці, у Гончарному Яру, за період окупації Гадяча було розстріляно більше трьох сотень людей, половина з яких була розстріляна за ознакою єврейської національності. Основна ж єврейська спадщина пов’язана з центром паломництва хасидів руху Хабад до могили Шнеура Залмана. Центр знаходиться біля Зеленого Гаю.

ЗНАМЕНИТОСТІ

У 1912 році земство побудувало «Народний дім» Існувало у місті і два кінотеатри «Ілюзіони». На кіносеанси, що влаштовувались тут, збиралося всього по 10—15 чоловік.

У Гадячі народилися український та російський природодослідник і лікар М. Тереховський (1740 р.); історик, автор «Опису Чернігівського намісництва» Д. Пащенко (1759 р.). У 1818 р. працював учителем в повітовій школі український письменник М. Макаровський.

З 1858 по 1862 рік у Гадяцькому повітовому чотирикласному училищі вчився П. Я. Рудченко (Панас Мирний) — класик української літератури. В 1863—1865 рр. він служив у Гадяцькому повітовому суді на посаді канцеляриста. На будинку, де жив Панас Мирний, встановлена меморіальна дошка. У Гадячі проживав і брат Панаса Мирного — письменник І. Я. Рудченко (І. Я. Білик). Панас Мирний та Іван Білик — автори чудового твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Багато подій цього твору відображають життя Гадяцького повіту в пореформений період.

У Гадяч до Лесі Українки в 1897 році приїжджав пропагандист марксизму, член Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» С. К. Мержинський, а в 1899 році — Ольга Кобилянська.

На території повіту і в самому Гадячі побували в різні періоди Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, А. П. Чехов. У 1888—1889 роках, у літні місяці, подорожуючи з Сум до Миргородського повіту, А. П. Чехов зупинявся в Гадячі та селах повіту. В листі від 21 червня 1888 року до Лейкіна А. П. Чехов писав: «Був я в Лебедині, в Гадячі, в Сорочинцях і в багатьох прославлених Гоголем місцях. Що за місця! Я просто зачарований».

Тут народився український радянський інженер-будівельник і педагог В. Г. Леонтович.

У Гадяцькій в’язниці з літа 1907 до весни 1908 року був ув’язнений український письменник революційно-демократичного напряму А. Ю. Тесленко.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1920 РР

Брати Павло, Григорій і Микола Чижевські — уродженці Гадяча були серед тих, хто після повалення царської влади боролися за встановлення в Україні самостійної держави. Пам’ятну табличку на їх честь встановлено на фасаді будівлі управління фінансів. На вулиці М. Драгоманова у невеличкому одноповерховому будиночку знаходилася редакція газети «Рідний край» – перший український часопис, який розпочав свій вихід у Полтаві 24 листопада 1905 р., а друкувала її земська друкарня — зараз видавництво «Гадяч». У середині 1906 р. до роботи в редакції долучилася і Олена Пчілка. 16 травня 1907 р. полтавські структури окупаційної влади Російської імперії заборонили часопис, але Олена Пчілка домоглася дозволу на його видання у Києві. Тож туди й перенесла роботу редакції. На кошти Олени Пчілки «Рідний край» виходив у Києві до кінця 1914 р. Олені Пчілці вдалося зберегти його й під час Першої світової війни, коли вся українська преса в Російській імперії була заборонена.

У 1915-1916 рр. видання газети «Рідний край» було перенесене до Гадяча. 1917 року Олену Пчілку запросили обійняти посаду редактора «Газети Гадяцького земства». Вона погодилась, але тільки з умовою, якщо газету друкуватимуть українською мовою. Так і сталося. Події Української революції, поява Української Центральної Ради у 1917 році спричинилися до пожвавлення українського культурного життя у Гадячі. Тож, газета Гадяцького земства отримала назву «Рідний край», а її до 1919 року редагувала Олена Пчілка.

Із 7 березня 1923 року Гадяч – районний центр, з 1925 року – місто. У 1932-37 роках знаходився у складі Харківської області. Багато населення району було вислано до Сибіру під час насильницької колективізації і загинуло від голодомору в 1932-33 роках.

ДРУГА СВІТОВА

За німецької окупації вивезено до Німеччини 385, розстріляно 252 жителі міста. Гадяцький Ґебіт утворено 1 вересня 1942 року. Після передачі влади цивільній адміністрації у вересні 1942 р. гебітскомісар своїм розпорядженням № 6, оприлюдненим у місцевій пресі, призначив першим бургомістром Гадяча тодішнього керівника адміністративного відділу при районній управі М. Коцюбу. Друкованим органом Гадяцького гебітскомісаріату була «Гадяцька газета», яка виходила з 14 січня 1942 по 1943.

Фашистські війська ввійшли в Гадяч 27 вересня 1941 року. Майже два роки загарбники руйнували, грабували місто. Під час Другої світової війни, у нашому місті нацисти знищували житлові та виробничі приміщення. Педагогічний технікум, який знаходився в приміщеннях сьогоднішньої спеціалізована школи-інтернату імені Є. П. Кочергіна, перетворили на німецьку військову частину, а у міській школі № 2 створили поліцейську дільницю. В поліклініці була влаштована комендатура, а в дитячих яслах – жандармерія. Також свідком подій тієї страшної війни став Гончарський яр на околицях Гадяча. Нині це німий свідок масових розстрілів партизан та підпільників, мирного населення.

28 серпня воїни 38-ої стрілецької дивізії перейшли кордон Сумської і Полтавської областей і вступили на терени Гадяцького району. На підступах до Гадяча розвідник 9-ої гвардійської механізованої бригади 3-го гвардійського механізованого корпусу С.М. Васюта дістав наказ розвідати сили ворога і його вогневі позиції. Танкіст на великій швидкості увірвався в розташування німців, знищив протитанкову гармату і декілька кулеметних гнізд, але в бою його танк було підбито. С.М. Васюта і його товариш по екіпажу Білоніжко вискочили з палаючої машини і почали відстрілюватися від німців. Коли закінчилися набої, вони вступили в рукопашний бій і в нерівній сутичці загинули смертю героїв .

Німці намагалися перетворити Гадяч на важливий опорний пункт на північному заході Полтавщини з тим, щоб затримати переможний поступ Червоної Армії на Лівобережній Україні. Цьому сприяло вигідне географічне положення міста, розташованого на високому правому березі Псла. У Гадячі і навколо нього була створена потужна система оборони з мінними полями і дотами.

На початку вересня 1943 року бійці і офіцери, переборюючи шалений опір фашистів, підійшли до Гадяча і зав’язали бої на його підступах. 12 вересня 1943 року після жорстоких запеклих вуличних сутичок воїни 47-ї армії звільнили Гадяч від окупантів.

Із плином років, тяжких випробувань, відбудови, перебудови, революцій і воєн головна особливість мого рідного міста – в його неповторності. Об’єктивно можна сказати, що ніде немає такого вдалого поєднання культурного, природного та людського потенціалів, як тут.

Але найбільшою окрасою будь-якого міста є його населення, а в нас воно дружне, найщиріше та найдобріше. Я дуже люблю своє місто, воно надихає мене, змушує пам’ятати про своє походження та бути вдячною, що народилася саме тут. Можна ще багато розповідати про Гадяч. Зрозуміло одне – він таки годячий для існування – у всіх своїх інтерпретаціях та історіях.

Валентина Йотка.

2 коментарі до “ЦЕ МІЙ ГАДЯЧ

  1. Потрібна позика на будь-яку мету? Ви хотіли б сплатити рахунки? Ви маєте фінансову проблему?
    Вам потрібне фінансове рішення? Ось рішення електронної пошти. leoadamloancompany@yahoo.com Золото
    WhatsApp + I (917) 9836693 про те, як отримати кредит так просто.

  2. Фото на початку статті – це не Гадяч

Comments are closed.

LIVE OFFLINE
track image
Loading...