ВЕЛИЧНА ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ НАЦІЇ

День Хрещення Київської Русі відзначається 28 липня – у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Як державне свято вперше встановлене в Україні в рамках святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі згідно з Указом Президента України від 25 липня 2008 року.

За переказами, саме в цей день у 988 році князь Володимир прийняв нову віру і повернувся до Києва, щоб охрестити народ Русі. До речі, точну дату хрещення так і не встановили, її відзначили лише ймовірно. Це 14 серпня (за старим стилем або 27 липня за новим) 988 року. Та на Русі про християнство було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни все ж таки було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Святий Володимир вважається одним із засновників і покровителів нашої державності. Для українців це свято символізує спадкоємність тисячолітньої історії України, нації і держави. Це символ неподільності Українського народу і його єдності навколо ідеї сильної держави і віри. Це символ соборності усіх українців, єдності нашого державного і духовного начала та об’єднання всіх українських земель навколо рідної державної і духовної столиці – Києва.

Та, створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Перебуваючи упродовж століть під владою завойовників, український народ фактично був позбавлений можливості впливати на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї (а в подальшому Росії), на історичну спадщину Київської Русі.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було «прикрасити» своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому, московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російська влада робила і робить все можливе для реалізації цього завдання.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. людям насаджують ідею, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського. А також що Київська Русь – колиска трьох братніх народів (російського, українського та білоруського). А ще росіяни за законом «старшебратства», на їхню думку, мають право на спадщину Київської Русі. І цією брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії.

Відомо, що в час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. А також відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. А до цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років.

Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Московії» і пізніше Московським князівством та князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» (або «Московії») перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «брат» з’явився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права, диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Та все ж після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі, що відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. В цей, порівняно ,дуже короткий історичний часовий відрізок відбувалося формування і розвиток соціального, інтелектуального і духовно-морального потенціалу Русі, визначився напрям на багато століть і особливість історичного шляху розвитку держави. Центром суспільного життя стала Церква. Вона проповідувала нову ідеологію, прививала нові ціннісні орієнтири, виховувала нових людей, новий народ. Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням, літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм.

До речі, згідно з висновками багатьох мовознавців, українська мова виникла набагато раніше, ніж вважає офіційна наука. На думку деяких дослідників, українська мова є найдавнішою з живих слов’янських мов, а от російська мова новіша й походить, якраз, від української церковної мови (церковнослов’янської).

Мова, писемність, освіта – це ті цеглинки, на яких формується національна ідентичність, суспільство, державні інституції. За нинішньої ж агресії Росії проти України українська мова – одна з основ державності. Ще у 1991році українська мова, з прийняттям незалежності України, стала єдиною державною мовою. І це не просто засіб спілкування, це культурне обличчя нації. Тож цілком логічним є той факт, що народ, який недбало ставиться до рідної мови, культури не має і своєї незалежної, розвиненої та стабільної держави.

Але наша країна завжди славилась патріотизмом. Український народ завжди намагався відстоювати свою суверенність, свободу, цілісність та мову, хоча ці намагання і не завжди були успішними. Та нещодавні акції протесту проти законопроекту про мову в освітньому процесі доводять, що ми готові і можемо боротись за свої права.

Тож, якщо проаналізувати шлях нашого народу, нашої нації, то можна зрозуміти, що історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Ми повинні цінувати та поважати нашу велику культурну та історичну спадщину, квітучу мову, віру та релігію. А найголовніше– один одного. І тоді ми станемо непереможним народом, сильною державою, та величною нацією. І ні один агресор не зламає наш дух – дух України!

«БМ»