МІСТО ЗАГУБЛЕНИХ МРІЙ
Волоцюга завжди пропадав біля автостанції. Часом із ним була жінка. Зазвичай, просив гроші у гарно одягнених жінок. Лапав їх за поли пальт або за рукави. Жінки шарахалися. А він реготав. Його це тішило. Працівники автостанції дивного прохача без віку та імені вважали хворим. Волоцюга помітив Стефу, коли та виходила з автобуса. Хотів було смикнути за рукав її модної легкої куртки. Але щось спинило, збентежило… Щось промайнуло у ній знайоме, забуте… Стефа минула його, ледве звернувши увагу. А він дивився їй услід. І порпався в закапелках своєї неслухняної пам’яті…
…Стефа не наважувалась приїхати в місто, де народилася й виросла. Вважала його містом загублених мрій. Болю та розчарування. І не приїхала б, якби…
…Клава, Стефина матір, глузувала зі свого чоловіка. Називала Дмитра м’якотілим, безхарактерним. Дмитро був тихим, працьовитим. Не пиячив, не бешкетував. Знайомі, благовірні яких «зависали» в забігайлівках, а потім удома влаштовували армагедон, заздрили Клаві. В очі казали: даремно носом крутиш. Ще біди не знала, лупленою не була.
– Ти б за дитиною краще дивилася, а не вешталася бозна де, – з докором мовив Дмитро дружині, коли Стефа зістрибнула з дерева й підвернула ногу.
– Це ж твоя улюблена доця, от і пильнуй її, – відповіла недбало. – А я… я з подругами зустрічалася. Хіба не можна?
– Розповідали мені про твоїх «подруг». Чомусь у них імена чоловічі.
– О! Та в мого коханого голос прорізався. Як хочу, так і живу! А Стефа вже не маленька. Школярка. Самій пора про себе дбати.
Дмитро давно залишив би невірну дружину. Але доньки шкода. Терпець мало не увірвався, коли одного вечора захмелілу Клаву двоє чоловіків «вивантажили» з автівки біля їхнього будинку. Ледве на ногах трималася. Сусіди дивилися на «концерт», коли Дмитро забирав дружину до хати, а та чіплялася за лавку, щось верзла. На все це через вікно споглядала й Стефа. І плакала від образи та сорому. Клава не покаялася. Ба, більше. Після чергового скандалу, який сама влаштувала, виставила Дмитрові речі за поріг. Сказала, що їй не потрібне таке «ні риба, ні м’ясо», що він «баба, а не чоловік».
– Стефа також піде зі мною.
– Ага, зараз… Дитина повинна з матір’ю жити.
– Та яка ти матір?!
Дмитро вступився до своїх батьків у приміське село. А через кілька днів його не стало. Розбився на мотоциклі. Подейкували, що спеціально в урвище злетів. Як було насправді, хтозна…
Клава на похорон не прийшла. Стефа боялася материних кавалерів. Зачинялася у своїй кімнаті. Особливо непереливки було у вихідні. Тоді Клава влаштовувала «свята для душі». «Гості» спершу пили-закусували, потім скандалили, хто залишиться з «дамою» на ніч. Після уроків Стефа йшла не додому – до Аліни, найкращої подруги. Там їй завжди були раді. Якось Клаві забаглося дізнатися про доньчині успіхи в школі. Заглянула в щоденник, в зошити. Там натрапила на вірші, які писала Стефа. Почала читати:
«Візьми мене, тату, на руки, хоча би у сні.
Як колись, підкинь до небес,
Я торкнуся долонькою сонця і щастя…»
На жінку напала злість. Шматувала списані аркуші. А коли Стефа повернулася від подруги, влаштувала бучу.
– Я тебе годую, вдягаю, а ти ридаєш за своїм татусем! – кричала. – Невдячна!
– Це ти винна в тому, що трапилось. Тато був би живий, якби…
Клава дала доньці ляпаса. І пішла до «друга» запивати «горе». А Стефа збирала шматочки своєї поезії…
Коли в материному житті з’явився дядько Остап, Клава перейшла у випускний клас. Житла в Остапа не було: чоловіка з сім’ї витурили за п’янки та паскудний характер. Остап хотів зачепитися в Клави назавжди. І одного дня та оголосила доньці:
– У тебе тепер новий тато. Ми розписалися. Мусиш його поважати.
Остап глипнув на Стефу тяжким поглядом. Аж холодом обдало. Дівчина його не те що побоювалася – боялася.
…Захмелілий вітчим підстеріг Стефу, коли та поверталася з випускного. Тоді й усе сталося… Клава чула, як відбивалася донька від навіженого чоловіка, кликала з сусідньої кімнати на допомогу. Лише зловтішалася. А пізніше мовила:
– Що, звабила свого вітчима? Ото новина буде, як люди дізнаються. А я розкажу. Своїх колишніх свекрів потішу.
– Мамо, чому так до мене ставишся? Ти знаєш, що я не вина, це він…
– Шлюха! Геть звідси! І ніколи не повертайся! Чуєш? Ніколи! І спробуй заявити на Остапа. Все життя будеш шкодувати.
Стефа нашвидкуруч зібрала свої речі. Подалася геть від матері, з міста, від того страшного ранку. Навіть Аліні не сказала куди. У сусідньому обласному центрі жила батькова двоюрідна сестра Роксолана, а заодно й Стефина хресна. У її двері постукала. І їй, єдиній, зізналася в усьому. Роксолана Петрівна посідала не останню посаду в обласній медицині. Тому сказала:
– Твій тато допомагав мені, коли я студенткою була. Не раз якийсь гріш підкидав. Добрим був Дмитро. Шкода, що Клава його загробила. Тож зробимо так. Влаштуєшся санітаркою. Трохи попрацюєш, а потім будеш вступати в медичний.
– Я згідна. Дякую.
– Поки поживеш тут. Місця всім вистачить. І ще. Мусиш пережити, перебороти те, що з тобою трапилось. Залиши минуле минулому. Я розумію, що з пам’яті його не викреслиш. Починай нове життя, Стефо.
Стефа хотіла приїхати на татову могилу в село. Зателефонувала до бабусі по батьковій лінії. Але та розмовляла неохоче, в гості не запрошувала. Видно, розпатякала Клава «новину». Бо почула у слухавці:
– Яблуко від яблуні…
…Минув час. Стефа, Стефанія Дмитрівна, стала педіатром. Її поважали за професіоналізм та чуйне серце. Лише особисте не вдалося. Через кілька років після заміжжя овдовіла. Дітей не мала. Тітка Роксолана радила не впадати у відчай. Мовляв, ще зустріне свою долю. Не зустріла…
…Аліна вийшла заміж. Народила дівчинку. Подруга з чоловіком та донькою Ліною не раз гостювали в Стефи. Алінин чоловік – сирота з дитбудинку. Шанував своїх дівчат. Сім’я для Романа – святе. Коли Аліна занедужала, не так за себе, як за Ліну хвилювалася.
– Пізно я доню народила. Їй щойно дванадцятий рік. А нам уже сороківка на порозі. І ще та болячка. Тривожно мені, Стефо. В Романа рідні нема. І мої батьки вже пішли зі світу.
– Не накручуй себе, Алінко. Ще будемо твою Ліну на випускний збирати і заміж віддавати. До речі, моєї мами не бачила?
– Ти ж знаєш, ми поміняли житло на більше. А це далеко від нашої колишньої вулиці. Якось на ринку сусідку твою зустріла, тітку Мілу. Вона мене впізнала, заговорила. Про тебе запитувала. Я сказала, що нічого не знаю. Як ти й просила. Тітка Міла розповіла, що Остап гроші на автовокзалі просить. І твоя мама часом із ним… також… І п’ють вони…
…Телефон задзвонив дуже рано. Стефа не любила ранніх дзвінків. Нічого доброго вони не віщували. Телефонувала Ліна.
– Тітонько Стефо, мами не стало. А тато… Він у реанімації. Серце. Мама сказала: коли щось станеться, до вас звернутися…
– Я приїду. Сьогодні.
На роботі зрозуміли. Відпустили. Збиралася і плакала. Місто загублених мрій… Воно таким стало і для Ліни. Для Романа. Для Алінки.
…Аліну поховали. Роман не приходив до тями. Прогноз лікарів був невтішний.
І ось Романа не стало. Стефа знову приїхала в минулому рідне їй місто…
– Ліно, якраз почалися канікули, я заберу тебе до себе. А потім… Ти хотіла б залишитися в мене? Назавжди. Правда, буде багато клопотів із паперами, нова школа… Але ми дамо цьому раду.
Дівчина обійняла Стефу.
…Стефа з Ліною поспішали до автобуса. І… знову цей волоцюга. Шарпнув Стефу за рукав. Глипнув недобрим поглядом. До волоцюги підійшла жінка. Глянула у вікно, де сиділи Стефа з Ліною. Їхні погляди зустрілися.
– Мама… – прошепотіла.
Клава доньку не впізнала…
Ольга Чорна
