Коли зацвітає жасмін

Вона зайшла у вагон на одній із невеликих приміських станцій. У руках – букет свіжозрізаного, ледь розквітлого жасмину.

Біля вас вільно?

– Так, сідайте, – припросила я жінку. – Так гарно пахне ваш жасмин.

Вона теж приязно посміхнулася.

– О, його у чоловікових батьків цілі зарості. Кущі довкіл усього подвір’я. На перше побачення чоловік приніс мені теж гілку жасмину.

Слово за словом ми розговорилися. І Люба розказала мені свою життєву історію.

…У цей день вона вирішила остаточно: Ігор Васильович, куратор їхньої групи, стане її чоловіком. По-перше, тому, що у свої тридцять шість він уже доктор наук, без кількох хвилин професор. По-друге, усі, і студенти, й викладачі, твердили, що Ігор Васильович – вічний холостяк, для якого існує лише наука, а не жінки. Що ж, вона доведе протилежне. По-третє, вона вийде за Ігоря заміж усупереч батькам. Вони ледь не з пелюшок пророчили їй принца: красивого, розумного і заможного.

Із першою вимогою проблем не було. З розумними теж можна щось придумати. А от заможних, щоб і машина, і квартира, і щорічна відпустка десь на сонячних пісках, було не густо.

Якось вона запросила Ігоря Васильовича додому.

– У нас багата бібліотека, немало рідкісних видань. Може, вам щось згодиться…

Ігор сподобався батькам. Доти, доки не зізнався, що живе у гуртожитку. Але Люба не збиралася відступати. Досі ж батьки виконували усі її забаганки.

Вона усе продумала: дипломну писала в Ігоря Васильовича, тож часті їхні зустрічі, консультації ні у кого не викликали підозр. На випускному в інституті танцювала лише з ним – цього уже ніхто не міг заборонити. А невдовзі, через якийсь місяць, шила весільну сукню.

Та будні виявилися сірішими, ніж Люба сподівалася. Вічно заклопотаний своїми книжками, Ігор не вилазив із бібліотек. Філософія, яку раніше вона вчила, щоб привернути увагу майбутнього чоловіка, тепер уже її не цікавила.

Люба чекала літа. Тоді разом із Ігорем вони виберуться з цього тісного міста. Але те, що запропонував їй чоловік…

– Поїдемо у село. До моїх батьків. Я так давно не був із ними.

– Ігоре, ви їдьте. А Любі треба серйозно поправити здоров’я. Не в селі ж…

Батько Люби дав зятеві чітко зрозуміти: його донька у ту глухомань на Волині не поїде. Він уже домовився про путівку у Болгарію.

Відтоді якось так і повелося: батьки допомагали молодій сім’ї, точніше Любі. Модний одяг і відпочинок, новенька машина і квартира у центрі Тернополя були записані на неї.

– Одна донька. Хіба не маю права? Тим більше, чоловік хоч і без п’яти хвилин професор, але зарплата… – хвалився Любин батько знайомим.

Мав право і можливості. Давно уже працював на такій посаді, що міг забезпечити навіть онуків. Любив «пофілософствувати» на цю тему з зятем.

– Теорію можна в університеті викладати. А от спробуй втілити її на практиці.

– А ви не втручайтеся у нашу сім’ю. Дамо раду і самі. Врешті, чого нас жаліти? Ось попрацює Люба трохи лаборантом, потім вступить до аспірантури. А там народимо дітей, – Ігор чи не вперше заперечив тестеві, а Люба вкотре стала на бік батька.

Того літа вони знову роз’їхалися. Ігор – у село, Люба – у Крим.

Там, де море б’ється в гори, де на світанку стоїть густий бриз і над водою прокидаються альбатроси, а ввечері пахнуть мигдалем сади, там вона зустріла його, Олега. Майже хлопчиська, веселого і безтурботного, зовсім не схожого на вічно серйозного Ігоря. Вони шукали у прозорій воді мушлі, ловили крабів і не помічали, як швидко збігають дні. Вона зустріла нарешті свого принца. Люба послала телеграму батькам: їй потрібні гроші. Якось не помічала, що у ресторанах, барах вона за все розраховувалася сама. Олег, який відрекомендувався бізнесменом, чомусь не спішив цього робити.

І все-таки день розлуки настав.

– Я обов’язково знайду тебе, – Олег турботливо заніс Любині речі в купе.

Уже пізніше, у поїзді, помітила, що з її сумочки зник гаманець, а з потайної кишені сукні, про яку знав лише Олег, – золотий ланцюжок і перстень. Навіть французькі парфуми зникли. Ще не вірила. Гарячково перебирала речі. «Якась помилка», – заспокоювала себе. Та коли з телефону, залишеного їй Олегом, жіночий голос відповів, що це ніяка не квартира, не офіс, а школа-інтернат, Люба зрозуміла: її просто обдурили, використали. Як, напевно, багато жінок до неї. Ось тобі і принц. Прямо з морських хвиль.

Ішла містом, яке завжди їй здавалося тісним. Власне, так любив повторювати її батько. А Ігор?.. Треба б розповісти йому усе.

Заплющила очі. Почула дивний звук. Здається, так скрегочуть гальма.

Вона опритомніла у лікарні. У білій реанімації білі стіни. І таке ж біле Ігореве обличчя. Люба відчула, як по щоці сповзає велика солона крапля. Ще і ще… Цілий дощ, злива, що змивала усе довкола. Усе, що було досі. Тільки вона і Ігор залишаються удвох. У них справді були попереду безсонні ночі. Довгі розмови і мовчання: без клятв, без урочистих обіцянок. Останні дні літа, яке, виявляється, буває привітним і в їхньому місті.

Ось майже і вся історія. Хіба додати те, що вони чомусь поміняли свою квартиру у центрі міста на інший, тихий і зелений мікрорайон. Що у Люби з Ігорем уже дорослі сини. І що відпочивати вони їздять, якщо не усією сім’єю, то принаймні завжди удвох. Найбільше Любі подобається в Ігоревих батьків на Волині. Особливо ось у таку пору. Коли зацвітає жасмин.

Зіна Кушнірук