Аромат весняного неба
Останнім часом Леся стала приходити до своєї подруги Соломії одна. Соля завжди чимось смачненьким вгощала. Ще й Лесиному синочкові Андрійкові пакуночок готувала. Колись на вихідні Леся завжди із сином приходила. Та якось застала Соломію у сльозах. «Коли ж я дитину народжу, Лесю? Скоро мені 35, а я й досі одна. Боже, яка ж ти щаслива, що маєш таке сонечко!» – Соломія взяла Андрійчика на руки і, заливаючись слізьми, розцілувала його рожеві щічки…
Тож, щоб не краяти Соломії серце, тепер Леся приходила сама. У неділю під вечір вона знову прийшла до подруги. На пиріжки з чорницями, солодкий запах яких вловила ще на веранді. Їй було жаль Соломію, яка всю свою молодість провела біля паралізованої матері. Ні на вулицю до дівчат, ні до клубу не ходила.
«А що як тобі подати оголошення в газету? Є там така рубрика «Служба знайомств», – несподівано запропонувала Леся. Соломія знітилася, стала віднікуватися, але Леся поклала перед нею кілька газет із оголошеннями і мовила: «Глянь, жінки звертаються навіть частіше, ніж чоловіки. Відважся. Бути щасливою ніколи не пізно».
Разом вони стали складати текст оголошення. Леся ще й конверт взяла із собою, сказала, що сама відправить листа, аби Соломія не передумала. Через два тижні Соломія побачила своє оголошення в газеті. А вже ввечері їй стали надходити телефонні дзвінки. Телефонували чоловіки з усіх куточків України. Хтось вів скупу нерішучу розмову, інші охоче розповідали про себе, місцевість, де мешкають, друзів, родину. Але чомусь найбільше припав Соломії до душі ніжний голос чоловіка по імені Олексій, який жив у Карпатах. Леся зі своїм сімейством уже не раз відпочивала там, а потім ділилася враженнями від поїздки. Соломії ж гори хіба що снилися. Більше на дзвінки Соля не відповідала – лише від Олексія. Чоловік зізнався, що, як і вона, ще не був одружений, тимчасово не працює, має безліч захоплень – навіть вишивати вміє. Минув місяць, другий. Олексій чи не щодня говорив, що хоче зустрітися з Соломією, але ні конкретної дати, ні місця для зустрічі не називав. Соломію це бентежило. Вони ж далеко не юні. Чому ж тоді Олексій відкладає побачення?
Своїми сумнівами поділилася з Лесею. «А ти сама запропонуй зустрітися. Є такі чоловіки, яких підштовхнути треба», – мовила подруга. Пропозиція Соломії спантеличила Олексія. Він сказав, що затягував зустріч через вагому причину, але, якщо вона наполягає…
Вони домовилися зустрітися у барі, що неподалік залізничного вокзалу. Звідти сполучення добре. І до Олексієвого села, і їй, Соломії, якусь годину добиратися. Тим паче, й потяг ходить тричі на день. Соломія з нетерпінням чекала «їхнього» дня. З самого ранку до неї завітала Леся, щоб зробити їй зачіску, макіяж, підібрати гардероб. Зійшовши з потяга, Соломія сховалася за кущами і стала спостерігати, коли до бару наблизиться Олексій. Вона раз-по-раз виймала з сумочки дзеркальце: чи, бува, вітер не зіпсував її зачіску, чи не потекла туш? Ні, нині вона виглядала бездоганно. Подруга її не підвела.
Соломія пильно вдивлялася в людей, які заходили в бар. І нарешті побачила Олексія. Його світлину тримала в руках. Сумніву бути не могло. Але чому він йде якось хиткою ходою? Зупиняється, і знову заносить його в різні боки. Боже милостивий, та він же п’яний! Соломії аж повітря забракло – як він міг? Вирішив познущатися з неї? Вона так чекала на цю зустріч, обновки придбала, Лесю зірвала зранку з ліжка, щоб красу їй навела. А він – напився? Соломія вже хотіла повертатися на вокзал, та все ж вирішила зайти в бар, щоб все сказати, присоромити при всіх і тоді піти геть.
Олексій вже сидів за столиком. Соломія навіть не привіталася. Відразу пішла в атаку: «Ти напився, Олексію? Ясно, чому ти ще не жонатий! Зізнайся: відколи в алкоголіки записався? Сором який! І навіщо я приїхала, скажи?» Її голос тремтів, на очах виступили сльози.
Обличчя Олексія запашіло вогнем, нервово засіпалося око. Він наче онімів. Але це не зупинило Соломію. «Чому так здивовано дивишся на мене? Якщо я неправа – давай потанцюємо! Чуєш, яка чудова музика звучить?» – вона схопила Олексія за руку, щосили стала тягнути.
В очах Олексія враз з’явився переляк, він заледве витиснув з себе: «Присядь, Соломійко, давай поговоримо». «Та про що ми можемо говорити? Пияк нещасний!» – Соломія нервово відкинула його руку, зірвалася зі стільця. Їй було зле. Дуже зле. Вона хотіла чимшвидше щезнути звідси, встигнути на потяг додому, до Лесі, якій теж нині дістанеться. Дістанеться за те, що намовила її подати те кляте оголошення. Видно, доля її така – бути самотньою.
Соломія ледь не пропустила свою зупинку, коли поверталася потягом додому. Вона ще сподівалася, що Олексій піде за нею, зупинить, вибачиться. Та цього не сталося. Здається, вперше у своєму житті вона збагнула, що таке – болить душа. Безутішно від розпуки і розчарування вона ридала вдома. Лесю сварити не стала – подруга плакала разом із нею, вибачалася: «Я ж хотіла якнайкраще». Олексій увесь вечір засипав її дзвінками, але Соля не відповідала. Місцевих пияків є досить – навіщо їй ще й пияк-чужинець?
…Соломія й сама не розуміла, чому через п’ять років після тієї прикрої пригоди знову згадала про Олексія. А цієї ночі він їй навіть приснився – ніби усміхався своїми іскристими очима, взяв за руку і кликав до танцю. Як колись вона його. Не розуміла, чому той сон зачепив її за серце, не йшов із голови. По правді, Соломія давно не танцювала. Життя у неї одноманітне: дім – робота – дім. Тому вона з радістю прийняла запрошення на весілля своєї похресниці. Давно придбала для неї коштовний ланцюжок та сережки, вітання віршоване придумала. Як скоро виросла Тетянка, справжньою красунею стала! Добре й те, що Леся з чоловіком на весілля запрошені – буде їй до кого притулитися серед незнайомих гостей. Весілля відбудеться у ресторані в одному з райцентрів. Кажуть, інтер’єр там в українському стилі, неподалік лісочок. Та й страви вишукані будуть. Соля й не сподівалася, що її часто будуть запрошувати до танцю. Дивлячись, як метеликами злітає у танці молодь, сказала подрузі: «Не хочу миритися з тим, що моя молодість – у минулому. Але ж ми ще не старі. Правда, Лесю?»
Вона весело сміялася, була легкою і світлою, не відмовлялася від жодного танцю.
Ось до неї підійшов вродливий чоловік. Ґречно вклонився, запросив до танцю. Здається, вона десь його бачила. Але це тепер неважливо. Головне, що саме в танці з ним вона відчула себе щасливою. Не розуміла, чому її бентежило його гаряче дихання, теплі руки, що обіймали її стан. Їй лукаво підморгувала Леся, подавала якісь знаки, та вона їх не розуміла. Якась незнайома щебетушка, що була гостею від нареченого, шепнула Соломії: «Ви так гарно танцювали! Не повірите, але той чоловік – на протезах. Олексієм його звати. Колись врятував чужу дитину на колії, а сам залишився без ніг. Наречена, дізнавшись про це, залишила його. Він і досі неодружений. Хай без ніг, зате золоті руки має. Будь яка робота йому під силу».
Жінка говорила і говорила, а Соломія відчувала, як у неї щось обривається всередині. Олексій! Як же вона його не впізнала? От тобі й віщий сон! Господи, якою ж дурепою вона була! Не вислухала його, не розпитала, не підтримала. Він перші кроки на протезах робив, а вона алкоголіком його назвала. На мить уявила, які фізичні і душевні муки він переніс. Так далеко добирався до неї! Де був її розум? Сльози рясно покотилися по обличчю. Їй треба вийти, побути наодинці. О, як їй соромно за свій вчинок! Хоч би Олексій її не впізнав!
«Я впізнав тебе, Солю», – почула за спиною. Оглянулася і зустрілася поглядом з глибокими очима Олексія. Він легенько взяв її за руку: «Кажуть, світ тісний. Нині я впевнився у цьому. А ще в тому, що від долі не втечеш». «Прости мені, Олексійку. Я не знала, не хотіла…» – Соломії забракло слів від хвилювання. «Прогуляємось?» – спитав Олексій. Він пригорнув її у міцних обіймах. «Я не ображаюся на тебе. І тоді теж намагався тебе зрозуміти. Картав себе, що не розповів всю правду. Знаю, ти, як і я, одна. Тепер я нізащо тебе не відпущу». Несподіване щастя музикою затріпотіло у серці Соломії. Вона згадала слова Лесі: бути щасливою ніколи не пізно. А ще збагнула: навесні пахнуть не лише перші квіти. Неповторний аромат є і в неба. Ось, як у цю мить. Той аромат щемким хмелем огортає її всю, вселяє у серце надію і сподівання, пробуджує світлі, ніжні почуття.
«Не відпускай мене, Олексію…»
Марія МАЛІЦЬКА
