«ХОЧУ ПАРИЖ У ГАДЯЧІ…»
Нам доволі часто доводиться знайомитися і спілкуватися з різними людьми. Цього разу в нас у гостях людина, наділена багатим внутрішнім світом, із високими прагненнями і мріями.Саме мрії змушують його рухатися вперед, досягати світлих цілей, будувати своє життя, наповнювати його змістом, розуміти, чим та як жити.Своєю сучасністю та життєвою позицією, методами викладання поділився з нами гадячанин Олександр Войтенко.
Перший дзвоник
«Пролунав для мене у 1972 році, тоді і переступив поріг школи. За освітою я не педагог, у свій час закінчив Харківський університет, історик-археолог. Я навіть не думав вчителювати, але хотів спробувати, і ось так і затягнуло…У тоді ще Гадяцькій школі №1 пропрацював 25 років. Із 1990-х почав експериментувати та впроваджувати нові методики у навчальних програмах. Це було мені цікаво, це був той період, коли можна було експериментувати у педагогіці. А вже на початку 2000 року почалася велика американська Програма по обміну досвідом із учителями – це так звані візити в США. В цьому ж році я був там півроку на стажуванні. Саме це стало для мене сильним поштовхом у тому плані, чим я маю займатися насправді.
Навчання на основі громадської освіти стало модне, в Україну зайшло два великих гранти – один по американській освіті, другий європейській. Ці дві команди розробили посібники і почали впроваджувати громадську освіту у школах. І, безумовно, ті, хто взяв участь у Програмах, ті, хто був більш «продвинутий», так чи інакше привертали до себе увагу, і вже через такі контакти мене запросили спочатку в Київ, а потім у Львів. І вже за кілька років, маючи базовий рівень англійської, я почав їздити до Штатів.
Випадково у 2002 році потрапив на зустріч із голландцями, із ними і почав спільний проект, який розтягнувся на цілих 12 років співпраці. Ми розробляли новий матеріал, і той досвід, який я одержував від асоціації вчителів історії, був дуже доречний. Із того часу почав займатися тренінгами для освітян. Так я потрапив у число тих, хто має пристойний досвід і рівень викладання історії про Голокост. Паралельно до цього я почав просувати навчання по правах людини для шкіл та їх директорів. Це була велика освітня програма, яку я до цього часу впроваджую. Для мене школа – це як інструмент, найшвидший шлях вирішення проблем із змінами, так як ми одночасно можемо отримати доступ до великої кількості молодого покоління.
«Який він, сучасний вчитель історії?»
«Ну, по-перше, він повинен бути освіченою людиною, постійно читати і навчатися. Він безумовно має бути фаховим психологом, адже без розуміння вікової психології і без розуміння того, що і на якому етапі відбувається з дитиною, що є для дитини актуальним, вчитель не налагодить нормальних стосунків із учнями. На мою думку, дружби між вчителем і учнем не має бути, але вчитель повинен бути чесним та щирим перед дітьми.
Освітні семінари
Я постійно проводжу семінари і не тільки для школярів, а й для директорів, учителів, викладачів вузів, чиновників різного рівня, начальників відділів, працівників міністерств, також працюємо із лідерами громадських організацій, людьми з інвалідністю, системою МВС. Спектр дуже широкий, і тематика викладання також різна – від толерантності до дискримінації і критичного мислення.
Про подорожі і міста
Люблю подорожувати. Якщо дуже захотіти, то можна, заощаджуючи на безглуздих покупках, подорожувати кілька разів на рік. Деякі поїздки у європейські країни обійдуться дешевше, ніж з’їздити на вихідні до столиці. Мені часто задають питання: чому я ще й досі не переїздив із Гадяча? То згадую постійно те, як, повертаючись із семінару, який проходив у Парижі, на мене вже чекали друзі у нашому місцевому барі, щоб почути про поїздку. І ось, сидячи із бокалом пива, товариш запитав, чи я хотів би жити в Парижі? Я відповів: «Так, я б жив у Парижі, тільки в Гадячі…»
Я просто шалено люблю Амстердам, там буваю декілька разів на рік, там уже маю багато друзів. Це місто, куди я приїжджаю, як додому. 17 років я постійно живу цим містом, тому порівнюю його із моїм рідним Гадячем. А взагалі, мандруючи, розумієш, що у кожного міста є свій шарм, головне – відчути його смак, і тоді по-любому захочеш туди повернутися. Португалія, Італія – ці місця тягнуть мене знову й знову.
Про Гадяч треба питати моїх товаришів, які приїздять гостювати до мене: і з Амстердама, і німці, американці – кого тут тільки не було. І через те, що я люблю місто, у них також складається таке враження, що «в Гадячі варто побувати…» У нас є що показувати і є чим пишатися. Нам багато чого не вистачає, а ще ми можемо зрозуміти, що можемо продати в плані туризму – і це засмучує. Ми використовуємо імена великих письменниць та письменників, про які за кордоном не знають. Їх це не цікавить, це наші «зірки», тож розраховувати на щось більше не варто. А ось мої іноземні друзі звертають увагу на той самий ринок, де бабця дає з ложки покуштувати сметану, чи то інші домашні смаколики. У більшості з них базар, його настрій, смак асоціюються із смаком дитинства, а це те, що зникло в Європі. Гуляючи вулицями Заяру, моїх гостей заманювали в забігайлівки на традиційні сто грамів. Вони були вражені такою гостинністю, навіть асоціювали нас із Марокко…
Тобто на питання, що можна продати у Гадячі, – то це скоріше смак базару, зелений туризм і смачну їжу, адже туристи люблять добре попоїсти… Радісно, що проводять різні фестивалі, але треба ще організаторам попрацювати, додати шарму. І я знаю проблему – це пострадянські традиції, які сидять у головах більшості і не дають можливості вийти за рамки шаблону, так званого стандарту.
Як і в кожного, у мене є улюблені місця, де відпочиваєш душею – це наші луки. Буває, ходиш між Броварками і Ручайком цілий день, милуєшся краєвидами і енергією позитивною заряджаєшся на цілий рік.
Трішки згадалося
«У 1990-х я і на базарі торгував, і в Калінінград їздив на півроку на заробітки, і в Москву возив сир та квашену капусту. Зараз думаю, яка ж це була дурня, але розходилась вона там добре. Досвіду у різних сферах у мене було забагато, але у школі – найбільше. За шкільною метушнею не сумую, єдине, чого мені не вистачає, – це підліткового, такого щирого підсвідомого погляду на життя, коли вони ще вірять у хороше. Все, що я робив поза школою, фактично було пов’язано все одно зі школою.
Спілкувалася Любов Шкрьоба.
Фото взяте із особистого архіву О. Войтенка.
