Позич менi свого чоловiка

Найближча подруга постійно критикувала мого чоловіка. А потім з”ясувалося, що…

“I за кого ти замiж зiбралася? Та в нього порожньо як у
головi, так i в кишенях”, — так самотня 35-рiчна подруга
говорила про мого майбутнього чоловiка.

Минав час, а її думка про нього майже не змiнювалася. Щоразу, коли
приходила до нас, вона знаходила за що його покритикувати.
Хоча мiй Сергiй грошi заробляв, з дитиною гуляв, у хатнiх справах
допомагав i нiколи зi мною не сварився.

Свiтлана взагалi про сiм’ю висловлювалася як про в’язницю i
постiйно акцентувала на тому, що їй нiхто не потрiбен i що
успiшнi жiнки — самотнi. Ну треба ж було якось виправдовуватися
перед замiжнiми подругами. Та якось вона влаштувалася на
престижну роботу, а там була вимога — цiнувати iнститут сiм’ї.

Подруга моя — ще та кар’єристка. Тому в цьому планi, аби досягти
своєї мети, не зупиниться нi перед чим. На роботi вона всiм
брехала, що має чоловiка, а коли їй пообiцяли пiдвищення, то ще й
про дiтей щось наплела. Я знаю, бо вона брала нашi сiмейнi фото i
фотошопила замiсть мене на них себе, щоб поставити це фальшиве
фото на робочий стiл.

У компанiї Свiтлани часто органiзовували корпоративи. I бажано було
приходити туди зi своєю половинкою.

— Ти просто мусиш позичити менi свого чоловiка, — тероризувала
мене подруга.

— Вiн що, рiч якась? — пробувала вiдбитися я.

— Та в мене на столi його фото стоїть. Вже всi його бачили.
Позич! — не вгавала вона.

— Слухай. Ти все життя його за недочоловiка маєш, нащо ж ти його
фото на стiл ставила? — не здавалася я.

— Бо вiн гарний!

Цi слова розтопили моє серце. Вперше за стiльки рокiв я почула,
що мiй чоловiк таки їй хоч чимось подобається. Я здалася i
погодилася. Сергiй довго не йшов з нами на контакт, але теж
здався i погодився “позичитися” подрузi. Вiн пiшов iз нею на
корпоратив. Ой, що пiсля цього почалося! Свiтлана заспокоїтися не
могла, так його хвалила.

— Вiн такий вихований у тебе! Такий розумний! А як вiн
танцює! Ну й пощастило ж тобi, подруго! Позич ще на один
корпоратив!

А я, дурепа, вуха розвiсила i ну пишатися тим, який я собi
скарб вiдхопила. “От тепер оближися, — думала я. — Бери,
користуйся i заздри, який у мене чоловiк”.

А якось до нашої хати прийшла велика “радiсть”. Подруга
оголосила, що наступний корпоратив буде у Венецiї (мiй чоловiк
усе життя мрiяв там побувати) i що фiрма все оплачує, i вона
бере мого Сергiя.

— Скажи, що “твiй”, тобто мiй чоловiк захворiв. Вiн не 
полетить, — почала я.

— Полечу, — приголомшив мене Сергiй. — Я давно хотiв у
Венецiю. Чому б не полетiти? А для Свiтлани це дуже важливо, бо
її керiвником вiддiлу мають призначити. Уже як заварили кашу, то
треба з’їсти до кiнця.

I ми справдi з’їли всю кашу. Пiсля подорожi до Венецiї (де, як я
дiзналася вiд Свiтланиного спiвробiтника, нiякого корпоративу не
було) мiй чоловiк додому не прийшов.

“Я лишаюся у Свiтлани”, — написав вiн менi у есемесцi. Навiть не
подзвонив, а написав. Я завезла дитину мамi, а сама помчала до
подруги забирати позиченого чоловiка.

— А я тобi не шафа чи сумка якась, що ти мене то вiддаєш, то
забираєш, — сказав чоловiк i зник за дверима Свiтланиної
квартири. Подруга стояла з опущеними очима i мовчала.

— Вiн же ж тупий для тебе, бiдний i нецiкавий! Навiщо вiн тобi?
Ти ж завжди казала, що я помилилася з вибором, — кричала я.

— Ти помилилася, а я нi, — вiдповiла Свiтлана. — Я закохалася в
нього ще з першого дня нашого знайомства. I не вiддам його
тобi. Ти маєш сина, маєш за що йому подякувати. Тепер дай i менi
пожити.

Тiєї ночi я виплакала не одне вiдро слiз i випила чимало
спиртного. В один момент мене зрадили одразу двоє моїх найближчих
людей. Я не стрималася i подзвонила до людини, яка завжди в моєму
життi вмiла все розкласти по поличках, — до мами. Усе їй
розказала.

— Нiколи їм цього не пробачу! — схлипуючи, говорила я у
слухавку.

— Мантелепо ти нерозумна, — зовсiм не спiвчутливо промовила моя
мама. — Та вiн все правильно зробив i сказав тобi. Де це бачено,
щоб чоловiка позичати? Значить так: про ту свою подругу забудь
назавжди. Викресли з пам’ятi й у хату не впускай. А чоловiка
поверни i ще пробачення в нього попроси! I доки того не зробиш,
навiть не дзвони до мене.

Як добре, що в нашому життi є мами. I справдi: а якби Сергiй
отак мене позичив товаришу? Що б я робила?

Я заспокоїлася i поїхала до Сергiя на роботу. Багато говорила,
плакала, вибачалася. А вiн мене обняв i промовив:

— Заспокойся. Не було в нас нiчого. Просто дiстали ви мене обидвi.
Вирiшив тебе провчити. А Свiтлану я навiть не цiлував. Сьогоднi
заберу речi i буду вдома.

У нас iз Сергiєм тепер усе чудово. Вiн менi пробачив, i ми
домовилися про це забути. Нинi в нас немов другий медовий
мiсяць. Свiтлана ще робить спроби повернути його собi. Та всi
вони невдалi, бо ми викреслили її з нашого життя i тепер смыэмося з цього всього.