«Я не хочу ніяких подарунків – крім тата»
Усі ровесники семирічного Дмитрика заздалегідь готувались до приходу Святого Миколая. Он Марічка ще на початку листопада написала йому на яскраво-жовтому аркуші паперу листа з проханням принести їй різні солодощі, ляльку, що вміє говорити і співати, та ще чимало усякої всячини. В Ігорчика інші забаганки – йому б супер-нову машину з пультом керування, конструктор, санчата з кермом.
Дмитрик лише мовчки спостерігав за жвавими однокласниками. Ні, він не заздрив, просто не розумів і не поділяв їхніх примх. Та що йому ті різнокольорові пластмаси, які за місяць-два зламаються, і їх без жалю викинуть на смітник. У нього особлива мрія. Щовечора хлопчик вклякав на коліна і просив у Бога тата, якого у нього ніколи не було. Одного разу він спитав у мами, чому в інших дітей є татусі, а у нього – немає. Але одразу ж пошкодував про це, бо на очі його матері несподівано набігли сльози. Більше про тата хлопчик ніколи не запитував, бо не хотів розчаровувати матусі, яку любив понад усе. Пригадує, як у першовересневі дні хтось із однокласників назвав його байстрюком. Він добре не розумів значення цього слова, але тієї ж миті вибіг у коридор, а з нього – на шкільне подвір’я. І тут дав волю своїм емоціям.
Ще змалечку Дмитрик ріс вразливою, доброю і чуйною дитиною. Катя любила його понад усе і була для Дмитрика не просто гарною мамою, а ще й хорошим, вірним другом. Як вона зраділа, коли дізналась, що вагітна. Дарма, що їй лиш недавно виповнилось дев’ятнадцять років. Психологічно вона уже була готова до народження дитини від свого коханого Олега, з яким зустрічались протягом року. Але, як виявилось, до цього не був готовий Олег:
– Нам ще рано заводити дітей. Завтра я піду з тобою до хорошого гінеколога, – сказав Каті.
Вона не слухала, про що він далі говорив. Хоч і так усе було зрозуміло. Дівчина чимдуж побігла до кімнати у гуртожитку, зачинила двері і заридала. Як вона могла так сліпо вірити людині, яка відмовилась від ще ненародженої своєї кровинки? У пам’яті прокручувала щойно сказані Олегом слова, які різали її без ножа. Того дня вона твердо вирішила, що йому немає місця у її житті. Швидко зібравши свої нехитрі статки, за якихось півгодини Катя з квитком на руках чекала на поїзд у напрямку, який перший потрапив на очі. Байдуже куди їхати, лиш би не бути з Олегом в одному місті і якнайшвидше його забути.
Важко Каті було на перших порах. Вона перевелась на заочну форму навчання у Тернополі, який став для неї рідним. Тут їй щастило на зустрічі з хорошими людьми. Спершу на вокзалі до неї підійшла жінка років шістдесяти. Побачивши, що Катя розглядає оголошення стосовно пошуку квартири, вона запропонувала пожити у неї за невелику плату:
– У мене нікого немає, буде мені веселіше. Я ще здалеку тебе помітила. Добра ти, дитино, по очах бачу. Тільки чимось дуже засмучена, – зауважила жінка.
Катя на одному диханні розповіла свою історію пані Галині вже коли вони дісталися на квартиру.
– Що поробиш, таке непросте життя… Але пам’ятай, що після чорної смуги у ньому завжди з’являється біла, – втішала господиня Катю.
Майбутня мама влаштувалася прибиральницею на двох підприємствах, що неподалік від їхнього дому. Коли народився Дмитрик, бабуся Галя доглядала за ним, як за рідним, адже своїх онуків не мала. Особливу її підтримку відчула Катя під час чергової сесії в інституті. Коли Дмитрик пішов у дитсадок, Катя влаштувалася на роботу за спеціальністю. Так і жили вони втрьох – баба Галя, Катя і Дмитрик.
У грудні в Каті на роботі була «запарка» – перевірки за перевірками. А назавтра мав приїхати перевіряючий із Києва. Катя завмерла, коли відчинилися двері її кабінету і на порозі з’явився перевіряючий. Ні, з бухгалтерією у неї все було в порядку. Тільки чому саме він? Стільки кілометрів вона подолала сім років тому, щоб більше ніколи його не бачити…
– Катю, я тільки недавно дізнався, у якому місті ти живеш і де працюєш. Усі ці роки я картав себе за негідний вчинок. Я зустрічав багатьох жінок, але такої, як ти, у мене не було, – перервав її роздуми Олег. – Пробач мені, якщо зможеш.
Катя, як і тоді, вибігла у коридор вся у сльозах. Того дня вона на роботу не повернулася, відпросилася, посилаючись на погане самопочуття. Наступного дня її кабінет перетворився на справжню квіткову галерею. В одному з букетів вона прочитала записку: «Я б усе на світі віддав, лиш би бути з тобою і нашим сином». Повернувшись з роботи, Катя про все розповіла бабусі Галі.
– Дитино, може, й справді він одумався. Тоді, боячись відповідальності, зопалу натворив дурниць. Роби так, як тобі велить серце, – по-материнськи порадила їй Галина Іванівна.
За ніч Катя ні на мить не стулила очей. Звісно, вона любила Олега і досі, попри той біль, якого він їй завдав. Але боялася вдруге обпектися. Зранку на підвіконні вона побачила аркуш паперу. Підійшовши ближче, прочитала: «Святий Миколаю! Я не хочу ніяких подарунків, крім одного – тата». Цей лист остаточно підтвердив її рішення. А в день Святого Миколая здійснилася найзаповітніша мрія Дмитрика – тепер у нього, як у всіх його однокласників, є тато!
Оля Гладчук
