«Собачок тримають у будинку і котиків, а чим мій баранець гірший?»

На фото Олексій Сировенко із сусідкою Катериною
Поділитися новиною

На фото Олексій Сировенко із сусідкою КатериноюРодина Антохових раніше мешкала у Дебальцевому. Жили дружно, розмірено, безбідно. Катерина, за освітою режисер, працювала директором Центру культури і дозвілля, а її чоловік Євген – юристом у відділі земельних ресурсів.  Мали квартиру і невеличку дачу, вирощували виноград, облаштовували теплиці і паралельно будували плани на майбутнє. І все було б добре, якби у спокійний плин їхнього життя не втрутилась війна. У пошуках мирного неба над головою їм довелося покинути рідних і близьких, а також нажите роками майно. Знайшовши нарешті куточок на Гадяччині, вони аж ніяк не очікували, що й тут їхня боротьба за спокійне життя продовжиться.

«Решили уезжать, когда погибла наша соседка…» – розповідає переселенка  Катерина.

«Мы долго не решались бросить все. У нас жилой микрорайон, первое время было вроде бы все спокойно. Но мы с мужем понимали, что это все очень надолго и оставаться там небезопасно.

Досиделись до последнего. Нам пришлось прятаться в подвале от мощнейших обстрелов. Вместе с нами была и соседка по даче со своей дочерью. Несколько дней мы сидели тихо, а когда все вроде как затихло, она решила вылезти из подвала и посмотреть что да как. Только она поднялась, в следующею секунду ей напрочь отрубило голову, и она свалилась в этот подвал на руки дочери…

Это была наша первая жертва – наши соседи. После этого мы твердо решили уезжать.

Понимали, что в данной ситуации никто ничего не изменит. А мы даже не игроки в этой игре, а просто заложники…»

«А вдруг вас там уб’ють?» – будинок купували також із пригодами

«Дом нашли по Интернету. Искали по нашим деньгам и чтобы не очень далеко было.  

 У нас на тот момент не было мобильной связи, созванивались по стационарному телефону. Остановились на Полтавской области. Понравился домик в Лубенском районе, договорились, что приедем сразу покупать. Нам так трудно было вывозить оттуда деньги, банки не работали. На два дня всего приехали, а нас «развели» – там и в помине не было того, что показывали нам на фото.

Мы моментально созвонились с друзьями, они продиктовали координаты следующего дома, который мне приглянулся. По жаре, какими-то лесами, селами, с Божьей помощью мы приехали в Лютеньку. Дубовые рощи, сосны…в общем, красота! Я тут же решила – не знаю, что там в конце и какой там дом, но я уже согласна там жить.

В деревне нас встретили как своих – проводили, показали дорогу. Этот дом мы купили и вернулись в Дебальцево за вещами.

Дом сам по себе был хороший, но нуждался в ремонте. Честно говоря, мы нашли людей, которые согласились его ремонтировать. Оставили залог, купили стройматериалы. Но, через время нам сказали, что ремонт не делается. А все потому, что люди бояться, что нас там убьют и они останутся без денег. Поэтому нам пришлось везти работника с собой…

В новый дом перевезли только немного мебели с дачи. Это был весь наш запас. Все, что осталось в квартире, мы с собой не взяли».

«Теперь живем в «экзотике»

«Проходите во двор, только не пугайтесь – у нас ремонт! Только провели воду в дом (вода со скважины, что во дворе, была не пригодна для питья). С помощью соседей мы уже понемногу обжились. Вот забор недавно поменяли», – розповідає Катерина Олексіївна.

Дворик, в якому оселилась родина Антохових, невеликий, охайний, посередині  стоїть літня палатка, майже скрізь квіти.

У будинку чисто, на стінах розвішені фотографії господарів.

Катерина Степанівна гостинно пригощає нас березовим соком із цитрусами власного виготовлення і продовжує свою розповідь:

Фото 2«Через время приехали мы сюда на совсем. Все вроде бы ничего. Легли спать. Утром слышу непонятные звуки. Выглянула в окно, а оттуда на меня смотрят штук 40 мокрых, ободранных овец и говорят «б-е-е-е». Честно, я была в шоке!

Все ведь было хорошо, улица асфальтированная, соседи хорошие, а тут такое! Я с отарой жить не собиралась! Тогда я узнала, что у нас есть славетный сосед Лёнька. И от того времени началась наша с ним борьба. 

Дело в том, что он держит немалое хозяйство. И все его любимцы (по-другому назвать не могу), живут на соседних бесхозных участках (он самозахватом занимает соседние дома и огороды и держит там своих животных). Животные не присмотрены, вечно голодные! Что он с ними делает – не известно! И не продает, но и сам не ест, говорит, что любит!

Выловила я этого Лёньку и сказала, чтобы упорядочил здесь все и чтобы его животные не блудили по чужим дворам. Но толку от этого мало.

За два года здесь мы уже столько натерпелись от него – то коровы его наши парники истопчут, то телёнок у нас во дворе постоянно, то козлята капусту съедят, то еще что-то.  

Так продолжалось до осени пришлого года, пока мы не решили пойти со своей бедой в сельраду. Как оказалось, там в процесс включаться не особо хотят. Хотя нам показали жалобы, написанные на Лёньку от других соседей. Да и вели себя там крайне странно: по закону на мои обращения не отвечали, в документах путаница…

Был у меня разговор и с сельским головой. Но до чего-то толкового так и не договорились.

Сейчас сосед перевез своих овец на конец улицы, а птица вся осталась и гуляет по соседних с нами участках. 

Мы ведь не против сельского хозяйства,  мы и сами держали, как только приехали. Но  пусть хоть в порядок приведет все».

Сусід Льонька дуже любить тварин

Поки ми розмовляли у будинку Антохових, через вікно побачили Льоньку. Він саме обходив своє чимале, зі слів Катерини Олексіївни, господарство. Тож ми вирішили поспілкуватися з ним також і послухати його версію. Олексій Сировенко, саме так звуть сусіда, зустрів нас не надто дружелюбно. Твердо стояв на своєму. Каже, що тварини загороджені і ні в чий двір не вторгаються. Проте навіть під час нашої розмови по вулиці вільно прогулювались його цесарки і півники. Він стверджує, що земельні ділянки, які, зі слів сусідки,  він займає самовільно,  виділені йому сесією сільської ради (лише документи на них ще не встиг оформити).  Висновки комісії сільради, яка приїздила оглядати його господарство, переглянути не дав. Але натомість дозволив подивитись на його тварин і птицю, яка нібито мешкає разом із ним у будинку:

«Собачок тримають у будинку і котиків, а чим мій баранець гірший? Він має повне право проживати там, де я його поселю.

Я працюю над удосконаленням свого господарства по мірі надходження коштів. Але поки що обгородити його парканом у мене грошей немає. Хочете – обгороджуйтесь самі.

А кози мої були у вас транзитом – вони ж ходять туди-сюди, а ворота були відкриті, то вони і зайшли. Я вважаю, що нічого не порушую».

Ось таку відповідь вкотре отримала Катерина Олексіївна від сусіда на прохання упорядкувати обійстя. Але як би не наполягав Олексій Сировенко на законності своїх дій, усе ж існують чітко прописані законодавством норми для утримання особистого селянського господарства.  Наприклад, відповідно до п.5.7 Ветеринарно-санітарних вимог утримання птиці в особистих селянських господарствах, у літній період птицю утримують у вольєрах або соляріях, а не випускають вільно гуляти, як у нашому випадку. Подібна ж ситуація і з іншими сільськогосподарськими тваринами, яких у господаря чимало.

Тож як не крути, а дотримуватись закону доведеться. У інакшому разі єдиний вихід  – це звернутися до суду. І сумніваємось, що він стане на бік недбайливого хазяїна.

Олександр Товстий, Оксана Кириченко

На фото 1 Олексій Сировенко із сусідкою Катериною

Фото 2. Саме ця отара баранців вперше розбудила родину Антохових на новому місці

1 коментар до “«Собачок тримають у будинку і котиків, а чим мій баранець гірший?»

  1. Чому у всьому світі дикі і домашні тварини нікому не заважають і ще й знаходяться під охороною а в Лютеньці заважають?

Comments are closed.

LIVE OFFLINE
track image
Loading...