«Нині мода на калину і дубок…»
Ікони, рушники, вишиванки, килими, подушки, серветки, скатертини – усе це власними руками упродовж багатьох років і безсонних ночей вишивала броварчанка Наталія Григорівна Опришко.
Нас зустрічає чоловік майстрині Володимир Михайлович і гостинно запрошує до хати. Вона чекає у кімнаті (на жаль, із роками їй важко пересуватись). Відразу впадає в око і приємно дивує різноманіття кольорів – не знайти жодного кутка, який би не був прикрашений вишитою серветкою чи рушником.
«Мої роботи є й у Сумах, Києві, Полтаві, Комсомольську, – із помітною сором’язливістю каже майстриня. – Люди знають мене, то й замовляють, а я шию із задоволенням. А остання моя робота «живе» недалеко – вишила сорочку школярці із Книшівки…»
Наталія Григорівна почала брати у руки голку із нитками ще змалечку. Училася на прикладі своєї мами, яка також чи не все життя вишивала. Згодом улюблену справу довелося відкласти на певний час – спочатку заміжжя, потім на світ з’явилися троє діток, а до всіх клопотів додалося ще й чимале господарство.
«Нікуди правди діти – хорошого в житті бачила мало. У 10 років лишилася без батька. Усе життя трудилась на фермі. У 99-му році загинув старший син. Після цього ночі стали довгі, на душі – смуток, а в очах – сльози. Відтоді вже 18 років я вишиваю. Щойно візьму кольорові нитки в руки, то й думки стають світліші, радісніші… Хрестик за хрестиком – так і народжується вишивка».
До створення нових рушників чи сорочок Наталія Григорівна береться переважно взимку – тоді й роботи по господарству менше, і ночі довші. А вже якщо задумала вишити щось, то обов’язково доведе розпочате до кінця. Зізнається, що іноді над роботою може просидіти і всю ніч. А ідеї для майбутніх візерунків їй допомагає знайти чоловік – він її головний порадник і помічник.
«Дід їздить по матеріали у Гадяч. Знає, де кращі нитки, де тканину купити. А ще привозить особливі візерунки (купує мені схеми для вишивки). Вони неповторні, таких, як у мене, ви не знайдете ніде».
Як виявилось, Володимир Михайлович навіть у специфічній моді розуміється – наперед знає, який візерунок користуватиметься попитом у цьому сезоні. Нині мода на калину і дубок – рушники саме із такими візерунками замовляють на весілля. До речі, рушник, виконаний руками майстрині, був минулого тижня на весіллі у гадячан, на ньому, як символ вірності й кохання, були зображені лебеді.
Має сорочку, створену невтомними руками дружини, і Володимир Михайлович. Саме її він одягнув, зустрічаючи нас. А от собі Наталя Григорівна так і не вишила сорочки. Каже, що раніше мала, але всі пороздавала рідним і знайомим. Проте обіцяє обов’язково вишити до річниці подружнього життя, бо взимку подружжя Опришків святкуватиме золоте весілля.
До речі, є у жінки і наслідувач. Онукові не було ще й трьох років, як бабуся передала йому любов до свого захоплення. Згодом почали з’являтись вишиті онуком серветки. Із гордістю вона згадує, що, пішовши у школу, він був єдиним хлопцем у класі, хто на трудовому навчанні вишивав.
Із роками подружжя все більше й більше закохується у вишивання. І сьогодні майстриня не уявляє і дня без кольорових ниток. А чоловік називає свою кімнату світлицею лише тому, що вся вона вбрана різнобарвними рушниками.
«Порозлітались мої діти, – проводжаючи нас, каже Наталія Григорівна, – але кожен із них має у своїй домівці мого рушника. Вони розшиті і радістю, і смутком, але всі від чистого серця. І доки у кожного буде частинка моєї душі, доти й моє життя, вишите кольоровими нитками, буде безсмертним».
Спілкувалась Оксана Кириченко
