Це твоя донька…
Василина збирала доньку на пісенний конкурс. Настрій у неї був мажорний: напередодні побувала в школі на батьківських зборах, де почула багато хороших слів про Єву: відмінниця, активістка, переможниця багатьох конкурсів і гордість школи. Дівчина крутилася перед дзеркалом, радіючи модній сукні, яку пошила їй мама, а Василина милувалася своєю красунею і думала: якби колись не зуміла перебороти в собі гнів і образу, мабуть, не було б у неї не лише донечки, а можливо, й чоловіка…
Василина закохалася в Олексія ще тоді, коли вчилися разом у технікумі. Хлопець був дуже вродливим, спортивної статури, користувався авторитетом серед однокурсників. Весела, запальна Василинка теж подобалася хлопцеві. Вона й справді не могла не подобатися: із великими карими очима, обрамленими довгими віями, та густими чорними кучерями. На випускному вечорі Василина першою запросила Олексія на білий танець. Перед тим її найкраща подруга Оксана відкрилася їй, що нині хоче зізнатися Олексієві у коханні. «Три роки кохаю його. Мабуть, шляхи наші розійдуться – то й нагоди такої більше не буде». Слова подруги вертілися Василині в голові і вона вирішила випередити Оксану. Коли танець закінчився і хлопець проводив її, шляхетно тримаючи під руку, вона, ніби між іншим, тихенько шепнула: «Я кохаю тебе, Олексійку. Давно. З першого погляду». Хлопець зупинився, широко відкрив очі, і на його щоках запалав рум’янець. «Що ти сказала, Василинко?» А вона лишень засміялася і побігла до своїх подруг. Цілий вечір Олексій танцював із Василиною. Удвох вони зустрічали сонце. «Ти така ніжна, лагідна, Василинко. Спасибі, що першою освідчилася. І прости мене, бовдура, що змусив тебе чекати, адже я теж кохаю тебе», – Олексій цілував її губи, гладив шовковисті кучері. «Дарма я розкрила тобі свою таємницю. Ти навмисно це зробила? Скажи?» – безутішно ридала Оксана.
Олексій часто приїздив до Василини в село на Борщівщині. Йому подобалися тамтешні традиції, вишивки, в яких потопала оселя коханої, її привітні батьки. Весілля справили гучне. Батьки Василини не могли натішитися зятем – і вродливий, і тямущий, і до роботи беручкий. Та минали дні, місяці, роки, а справжнє жіноче щастя обминало Василину, бо Господь не посилав їм дітей. Тож коли Олексій сказав, що хоче добудувати їхню хату, здивувалася. Хіба їм мало місця? Але промовчала. Не заперечила, коли чоловік зібрався з односельцями в Херсонську область на збір урожаю. Більшість чоловіків, як і він, були одруженими, однак після роботи разом із холостяками йшли до клубу на танці. Олексій – не виняток. Тут йому і впала в очі дівчина із сумовитими сірими очима, що сиділа в куточку. Він не вперше бачив її тут. «Ви танцюєте?» – спитав Олексій. Дівчина ніяково стенула плечима і відповіла, що взагалі-то вона тут працює завклубом, але потанцювати – не проти.
Наталя, так звали дівчину, одна серед своїх ровесниць залишилася в дівках. Кращі роки своєї молодості провела біля хворої матері. Батька свого не знала. Він покинув матір ще до народження доньки. Щось таємниче було у її погляді, у звичці відкидати рукою за плечі розкішну косу, у звабливій усмішці. Незважаючи на втому, Олексій не пропускав жодного вечора в клубі. Запах її волосся, тривожне дихання, коли вони танцювали, зводили його з розуму. Він збагнув, що закохався. Із нетерпіння чекав миті, коли потрапить у полон її любощів. Коли залишалося кілька днів до від’їзду, вирішив зізнатися, що одружений. Не знав, які підібрати слова, щоб Наталя зрозуміла його і простила. Страшенно боявся скандалу, та Наталя виручила його: «Я знаю, що скоро від’їжджаєте, знаю, що одружений. Не журись – ти не винен. Відала, на що йду. Але ж нам було добре разом, правда? Ну що ж, прощавай. Я тебе не забуду», – вона ніжно його поцілувала.
Додому Олексій повернувся якийсь чужий, далекий, знервований. Василина лізти йому в душу не хотіла. Сам розкаже в чому причина – вирішила. Списала все на втому. Після скорочення на роботі постійного заробітку в Олексія не було, і він, як міг, намагався заробити якісь кошти. Напередодні тієї страшної трагедії приснився Василині жахливий сон. Ніби стоїть її Олексій у старому лахмітті, а довкола чується сильний тріск, якась сила звалює його на землю, а вона намагається подати йому руку і звести на ноги. Увесь день на душі у Василини було важко. Заспокоювала себе: спиться – то й сниться, але коли надвечір сусід, що разом із чоловіком розбирав стару ферму, сам зайшов на їхнє подвір’я, серцем відчула – сталася біда. «Балка, що впала на Олексія, сильно пошкодила йому хребет. Лікування буде тривалим, але є надія на життя», – сказав лікар.
До яких лишень світил не возила Василина чоловіка, щоб поставити його на ноги! «Не муч ні себе, ні мене. І даремно грошей не витрачай, я ж відчуваю, що більше ходити не буду. І взагалі – мені лишилося небагато…» – бідкався Олексій. А коли одного дня йому вручили рекомендованого листа, зовсім поник. Сховав конверт під матрац і не пояснив, хто і чому написав. Яким же було Василинине здивування, коли вона прочитала листа! У той час в Олексія було чергове загострення і він лежав у лікарні. Лист був із Херсонської області. Писала мати Наталі, мовляв, в Олексія є донька Єва. Їй чотири роки і вона – сирота. Наталя, мати дівчинки, померла від невиліковної хвороби, а вона сама хвора. І якщо він не хоче, щоб Єву забрали у притулок, хай приїжджає. Василина ходила, мов у тумані. Із голови не йшла та дівчинка. Чомусь уявляла, що вона схожа на Олексія, і серце стискалося від болю. Думки плуталися, заперечували одна одну: чоловік її зрадив, а вона має прийняти і полюбити його дитину? Божевілля якесь! А може, народження Єви слід вважати подарунком долі, адже Господь не дав їм дітей? Новиною поділилася з сусідкою – першою порадницею Василини. Та пообіцяла навідувати Олексія в лікарні, а їй сказала збиратися в дорогу. «Не дивися на мене так здивовано. Хіба дитина в чомусь винна?» – наполягала Орися.
…Забрати дівчинку від бабусі було непросто. Разом із нею довелося навідатися у кілька інстанцій, навіть відкрити радгоспний архів, де значилося, що Олексій дійсно був тут на заробітках. І все-таки Василина повернулася додому сама. Пішла до адвоката, бо знала напевно – відступати вона не збирається. Олексію пояснила, що хворіла і навіть тепер ще не зовсім добре почувається. «Я розумію. Бережи себе. Ти замучилася. І все-таки нам слід поговорити. Вибери час. Це – важливо», – сказав якось по телефону Олексій. У той час Василина збирала Єву в дорогу. «Я теж маю для тебе новину», – мовила із загадковими нотками в голосі. Єва на диво легко прийняла нове життя – не вередувала, тінню ходила за Василиною. «Ти – моя друга мама, так? Ти не підеш на небо, як моя перша мама?» – запитувала Василину.
Коли, тримаючи Єву за руку, Василина йшла коридором лікарні, їй здавалося, що стукіт її серця чують усі. Схвильовано відчинила двері. Пропустила Єву вперед. Олексій здивовано глянув на дівчинку, яка в своїх яскравих одяганках була схожа на квіточку. «Хто ця дівчинка?» – спитав ледь чутно. «Це те, що я хотіла сказати тобі, Олексійку. Я все знаю. Так, це – Єва. Твоя донечка. Наша з тобою донька. Тепер ти мусиш жити, чуєш? Заради доньки», – мовила Василина. Синіми-синіми, як небо погідного весняного дня, оченятами Єва глянула на Олексія. Подала маленьку руку. Чи не вперше за тривалий час хвороби у серці чоловіка теплим промінчиком враз заясніла надія: він буде жити! Мусить. І ходити буде. Життя справді прекрасне, бо має мудру, чудову дружину, а тепер – і донечку, це миле, тендітне створіння – маленьку копію свого татка.
Марія Маліцька
