«Дістану тебе з небес»

images
Поділитися новиною

imagesНе раз Христя чула, що в критичні миті, коли людина вже прощається з білим світом, перед очима вмить пропливає все її життя. Тепер, коли важка хвороба зламала її, і вона збагнула, що життя закінчується, мов кадри з кінофільму, прокручувалося в голові її сумне минуле.

…Із Тарасом вони познайомилися ще в інтернаті. Хлопчик тінню ходив за кароокою симпатичною Христинкою, ділився з нею солодощами, які на вихідні привозила йому бабуся. Тарасових батьків – заядлих пияків – позбавили батьківських прав.

Згодом  Христинка довідалася, що мати відмовилася від неї ще в пологовому будинку, але вона, як і інші діти, усе ж щодня виглядала маму.

Після інтернату привів Тарас Христю до бабусиної хати. «Ви що, одружитися надумали?» – аж у долоні сплеснула бабуся Віра. Вона ж не може ні весілля їм справити, ні приданим обдарувати…

Тарас із Христиною весело розсміялися: яке весілля, коли радість і так піснею дзвенить у серці, а ніжне кохання зробило їх найщасливішими у світі. Тарас вивчився на електрика, завів пасіку. Бабуся Віра з любов’ю навчила Христю усього, що повинна уміти жінка.

Із появою маленької Улянки щастю пані Віри не було меж. Дівчинка, як дві краплі води, була схожа на неї.  Така ж чорнява, кучерявенька, із пухкими устами. Тарас  у всьому допомагав Христі. У своїх щирих молитвах вона дякувала Господу за те, що послав їй надійного і доброго чоловіка. Завжди нагодований, чистенький Тарас виглядав, як парубок. Й не скажеш, що в нього уже підростає донька.

Улянка виростала спритною жвавою дівчинкою. Була охочою до науки. Дуже гарно співала. Її солов’їне сопрано зачаровувало, звеселяло серце. Дівчинку вирішили віддати у музичну школу. Щоправда до райцентру більше десятка кілометрів, але Тарас погодився возити Улянку сам. Проте Уляна чомусь неохоче збиралася «на музику». Мовляв, співається їй так легко, а грати на фортепіано якась мука для неї – пальці не слухаються, заплітаються, наче поламані. Христя втішала доньку: це лишень спочатку так, і вона ще стане професійним музикантом. Тарас теж розраджував Улю.

Христя  й подумати тоді не могла, що Тарас закрутить роман із Ларисою Петрівною, учителькою їх доньки. Таємницю їй розкрила сусідка Олеся, рідна сестра якої теж працювала у музичній школі. Христя не могла повірити. Її Тарас не такий! Це якийсь злий жарт, наклеп, аби посварити їх з чоловіком. Хоча… Кілька  разів уже Тарас, посадивши Улянку в автобус, залишався у місті «по роботі». Повертався пізно якийсь урочистий, святковий. Тільки тепер Христя згадала про це. Одного разу, коли справи «по роботі» затягнулися до ранку, Христя спалахнула: «Це Лариса? Скажи, ти у неї ночував?»

Тарас почервонів, став заїкатися, віднікуватися. «Чому очі ховаєш? Отже, правда! Як ти міг, Тарасе?» – зайшлася Христя плачем. А вона його шанувала! І на господарці, і на городі сама, щоб не перевтомлювався чоловік. А він…

Зі своєю бідою, розчавлена, знищена, пішла Христя до сусідки: « Права ти була, Олесю. Мабуть, розлучуся з Тарасом». Олеся стала опам’ятовувати Христю. Куди ж їй, сироті, йти? Доньку в люди вивести треба. Хіба одна зможе дати раду? Мусить навчитися не помічати зради чоловіка. Мовляв, багато жінок так живуть. Нестерпно важко було Христі змиритися з таким життям, але вона послухала Олесю. Не дорікала, не сварила Тараса, коли не ночував удома. О, як хотілося їй загасити у серці вогонь кохання, але не могла. Попри всі образи, любила свого чоловіка безмежно. «Боже милостивий, розжени грозову хмару, яка насунулася на небокрай нашого життя. Випрями нерівну дорогу, по якій ступає мій Тарас», – просила Господа.

Якось, сапаючи город, скалічила ногу. Сільська фельдшерка обробила їй рану, однак нога сильно опухла, боліла, і вона порадила Христі звернутися до лікаря. Христя була категоричною. Сама промивала рану, робила компреси. На якийсь час  ніби легше було, та згодом рана знову закровила. Піднялася висока температура, і Христю відвезли в лікарню. Три тижні лікування полегшення не дали. Жар не спадав, усе тіло вкрилося гнояками. «Їй не довго лишилося, на жаль, – почула Уляна страшні слова від лікаря. – Гадаю, ліпше буде, якщо заберете її помирати додому».

Сум оповив її оселю. Уляна крадькома витирала сльози. Не могла повірити, що її мама, така добра, сердечна, людяна, розуміюча, згасає на очах. Одного грудневого вечора Христя уже не могла звестися з ліжка. На її худенькому, виснаженому обличчі проступали одні вилиці  і прозорі, мов криниці, очі. Утомленим голосом покликала до себе рідних.

«Дякую щиро Вам, мамо, що прийняли мене у свій дім, що була Вам донькою», – найперше звернулася до старенької Віри, що захлиналася від сліз.

«А ти, Уляночко, пам’ятай: життя – не суцільні веселощі і насолоди. Життя – це єдиний виш, до якого не треба здавати вступні іспити, а тільки випускні. Тож будь правдивою, доню, у думках, у словах, у вчинках».

Із Тарасом  Христя побажала поговорити наодинці. Повільно, пересипаючи слова тривалими паузами, сказала, що розуміє, що він – молодий і один не буде. Тільки з Ларисою хай не сходиться, бо вона не може простити їй, як одного разу, коли просила її залишити Тараса у спокої, та єхидно зареготала: «Ти в дзеркалі себе бачила? Хіба така ти йому потрібна?» І вигнала геть. Тарас ніби закам’янів. Витер Христі сльози, погладив по голові. Пообіцяв жити заради доньки і забути Ларису.

«Дивися, а то з небес тебе дістану!» – сумно усміхнулася Христя.

Ще й року не минуло, як поховали Христю, а Тарас уже перебрався в місто до Лариси. «Видно, причарувала його та жінка», – змирилася Віра. Як могла, заспокоювала Уляну: його життя – його проблеми. Якось виживемо. Пенсію вчасно приносять, птицю, городину маємо, тож з голоду  не помремо.

Тарас жодного разу не з’явився. Мов у воду канув. Уляна вступила на заочний до вишу. Дякувала Богу, що дає силу старенькій бабусі – єдиній рідній для неї людині, яка розміняла дев’ятий десяток. Скоро познайомить її зі своїм нареченим. Коханим Степанком, що живе край села.

Якось Уляна допізна засиділася за конспектами, коли почула сильний стукіт у двері. У дворі голосно скавулів собака. «Хто б це був в такий час?» – схопилася Уляна. У шибці побачила постать сусідки Олесі.

«Погану новину маю для вас. Телефонувала Лариса. Просила передати… Словом, батька твого, Улю, більше нема…»

Тарас помер раптово, не хворіючи. Рівно через п’ять років після смерті дружини. Того ж місяця і того ж числа.

Поховали його поруч із могилою Христі. Рвала волосся на собі старенька Віра. Ніби десяток літ додалось Уляні. Колись вона підслухала розмову матері з батьком і тепер була упевнена – мертві також ревнують. А ще – обіцянку, що даєш помираючому, гріх порушувати і забувати. Разом із нею йде у засвіти надія.

І це – святе…

Марія Маліцька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

LIVE OFFLINE
track image
Loading...