Актриса Тетяна Шеліга про серіал «Коли ми вдома», партнера Стаса Боклана і не тільки
Тетяні – 67, але зіркою всеукраїнського масштабу вона стала зовсім недавно. Однак, щоб зробити життя яскравим і цікавим, ця жінка і зараз готова на екстремальні вчинки.
«Режисерів не підкуповую: ні грошима, ні іншими справами»
– Тетяно Леонардівно, чому Ви досі не народна артистка?
– Ой, не будемо говорити, чому у мене тільки звання заслуженої і немає народної (посміхається). Мені і так все твердять: «Таня, якщо з тобою вітається і розмовляє все місто, ти вже народна». Моїх глядачів багато на базарах, у магазинах, навіть в інших країнах.
– А як Ви потрапили в серіал «Колі ми вдома»? Чим «підкупили» режисера?
– Нічим ніколи не підкуповую: ні грошима, ні іншими справами. Та вже й вік не той, щоб іншими справами підкуповувати (сміється). Усі твердження на ту чи іншу роль у мене проходили через кастинги. За два дні перепробували для мене сім чоловіків. Стас Боклан був останнім із семи. Він на десять років молодший за мене, але, думаю, глядачі цього не відчувають. Адже багато хто впевнений, що ми і в житті чоловік і дружина.
– А які у вас стосунки насправді?
– Думаю, не секрет, що Стас – непроста людина. Але якщо чисто професійно, то Бог послав мені неймовірно талановитого партнера! Коли я працювала з ним в серіалі «П’ять хвилин до метро», це був абсолютно інший Стас Боклан. Зараз він – акторище!
Але зворушливих відносин зі Стасом, як у мене, скажімо, були з Осею Ступкою, Левом Сомовим, немає. Ну й що! Мені здається, сім’я у нас вийшла. Одні мені кажуть: так тримати, деякі – що я трохи перегнула палицю, але ніхто не сказав, що я стерво.
Нещодавно одна жінка заявила: «Ви мені так подобаєтесь! Хочу бути, як ви, так вибудовувати взаємини». А я навіть не думала, що можу бути прикладом для наслідування.
– Хто ще претендував на цю вашу роль?
– До нас уже була затверджена пара. Називати прізвища не буду, мене і саму усували від якихось ролей дуже несправедливо. Та й прізвища я називаю тільки тоді, коли хочу сказати людині «Браво!» Навіть якщо вона – мій ворог. Я сірості не переношу в житті, а талант ціную неймовірно.
«Хотіла б зіграти наглядачку у фашистському таборі»
– Після серіалу «П’ять хвилин до метро» вас довго називали Антонівка. Зараз – дружиною Гриші з «Коли ми вдома». Для вас, як для актриси, це добре чи погано?
– Коли люди запитують, чи схожа я в житті на того чи іншого персонажа, намагаюся говорити, що в житті я глибша, інтелектуальніша, розумніша (сміється). У нашій професії дуже важливо бути органічною. Дуже багато комедійних акторів (до мене це не відноситься!) у житті зовсім не комедійні і важкі. Коли я вибудовувала роль Антонівки або Надії, мені не треба було змінюватися зовні, робити іншу ходу. Навпаки, я використовувала все те, що мені властиво в житті. Від свого амплуа нікуди не дінешся. Хоча я дуже хочу негативну роль зіграти.
– Чи пропонували?
– Ні. Кажуть, чарівність зашкалює! А мені хотілося б зіграти наглядачку у фашистському таборі, наприклад. Я знаю як! Навіть знаю, з кого буду грати – зі своєї сусідки. Або стару, яка пробухали своє життя, бомжиху, скотиняку якусь… До речі, я прекрасно виглядаю, коли будь-яке дрантя на себе одягаю.
Сільських панянок дуже люблю грати, хоча ніколи не жила в селі і навіть поруч із коровою не стояла. Але я якось внутрішньо їх відчуваю і розумію. Спасибі Божим внутрішнім ділам, що у мене працює уява, і школі-студії МХАТ.
– До речі, як Ви, корінна киянка, потрапили у МХАТ?
– Я вступала 50 років тому, ну, може бути, 40 (посміхається). Із другого разу. Усі питали: скільки заплатили? Які гроші? Я навіть не знала, у який бік двері відкриваються!
Коли підійшла до будівлі МХАТу, почала смикати двері, а вони замкнені. А тут йде Табаков, ще молодий, і каже: «Дітьо, не в ту сторону!» Як виявилося, ці потужні двері потрібно було тягнути на себе. У нашій родині ця історія стала анекдотом.
Про сім’ю і дозвілля
– Як проводите вільний час?
– Вільний час проводжу з родиною: донькою Настею, її чоловіком Георгієм і моїми двома онуками – 13-річною Варею і молодшою красунею Радочкою. Раніше все гостювали у мене вдома, а потім я сказала: «Ви вчотирьох приходите до мене одної, давайте краще я одна буду приходити до вас». На що донька відповіла: «Ой, мамо, це ж треба все приготувати, накрити, помити». Начебто у мене не те ж саме! І ми знайшли консенсус: шукаємо в якихось кафешках, ресторанчиках акції і йдемо туди.
Узагалі, найцікавіше – це подорожувати по світу
У молодості я в основному їздила по колишньому СР: Середня Азія, Прибалтика. Потім у мене з’явилася пристрасть до пізнання Західної України, я просто закохана в неї.
Зараз збираюся подивитися Канни, Ніццу, Монако і південь Франції. Минулого разу подорожувала 24 дні: поїхала до однокласниці в Ауґсбург (Німеччина), звідти – у Мюнхен, Берлін, потім на п’ять днів в Італію – була у Венеції, Римі, Флоренції, Пізі і зовсім чарівному маленькому містечку Сан-Джіміньяно. Потім два дні – у Парижі. У Зальцбурзі побувала в минулому році, до цього – в Ізраїлі, Туреччині.
Узагалі, я їжджу в подорожі не відпочивати. Багато ходжу. Ось сім днів була у Чорногорії, де екскурсія – кожен день. А я ще встигала і купатися.
Мене всі питають: «Як ти витримуєш такий графік при твоїй хворій спині і ногах?» Але я ж повертаюся – і починаю лікуватися.
– Тобто екстриму Вам вистачає в житті?
– Так! Я, наприклад, пірнала з корабля. Звичайно, стрибнути-то я стрибнула, а назад вилізти не змогла. Хлопці затягнули назад (сміється).
Потім я над найбільшим в Європі каньйоном, який знаходиться в Чорногорії, вирішила покататися на троллеї. Адреналін б’є ключем! Підготували мене, а я і кажу інструктору: «Синку, я боюся». А він мені: «Пізно, мамо». Лечу над прірвою, читаю «Отче наш» і розумію, що не знаю, як зупинятися. Думки різні: а морда ж розіб’ється, а фейс – це ж мої гроші. Це ж 95 кг летить на швидкості!
В автобусі мені потім вся група аплодувала. Коли розповіла онучці, та не повірила: «Ба, а ти часом не піариш себе?»
Моя порада: не витрачайте гроші на речі, краще на подорожі: яка різниця, скільки років вашим кедам, якщо ви в них гуляєте по Парижу!
«КП»
