ГОЛОДОМОР

Щоосені, четвертої суботи листопада, ми запалюємо свічки по душах замордованих голодом 1932-33 років. Поступово їх там, на небесах, більшає. Умирають ті, кому пощастило вирватися з чіпких пазурів голодної смерті, часто проживши відпущене Богом з чорною печаткою на серці. Нині про загальнонаціональні трагедії здебільшого промовляють архівні матеріали, документи, свідчення уцілілих жертв. Усе на цьому світі підвладне часові. Він затирає сліди трагедій, він зменшує біль утрат. Так, час – найкращий лікар, але не в загальнонаціональному контексті, бо голод  1932-1933 років став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.

Розіпнуті на «чорній дошці»

2 листопада 1932 року на засіданні бюро крайкому ВКП (б) Лазар Каганович запропонував ввести «чорну дошку» і заносити на неї села, які не виконували нав’язаних зверху планів хлібозаготівель. Занесення села на «чорну дошку» перетворювало його в резервацію, тамтешні жителі були приречені на голодну смерть. Усі продукти і промислові товари звідти вивозили, а людей ізолювали від зовнішнього світу.

«Петлюрівська» Лютенька Гадяцького району була серед перших сіл, занесених на «чорну дошку» уже 6 грудня 1932 року. Звідти походив повстанський отаман Леонтій Христовий, а тамтешні селяни на початку 1920-х брали участь у антибільшовицькому русі. 7 серпня 1920 загін Христового із приблизно 1,5 тис. осіб на кілька днів захопив повітове місто Гадяч.

У Лютеньку вступили червоноармійські частини і почали розправу: підпалювали будинки, на місці розстрілювали не тільки чоловіків, а й жінок і людей похилого віку. Ленін вимагав спалити Лютеньку дотла, виселити залишки населення у східні райони країни, а територію переорати і засіяти. Налякані такою звісткою лютенчани відправили у Харків до Григорія Петровського делегацію і випросили помилування. Коли в 1930 році в селі почалася насильницька колективізація, один із уповноважених із району погрожував селянам на зборах:

– Перед вами три дороги: одна – у колгосп, друга – за межі села, третя – на Соловки.

Після занесення 6 грудня 1932 року села на «чорну дошку» у Лютеньку прибули 300 осіб «буксирів». Село розділили на сотні і до кожної визначили буксирну бригаду. Заарештували всіх керівників. Кількох із них засудили до розстрілу, який згодом замінили 10-річним ув’язненням. «У листопаді та грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, усе забрали, включно з квасолею, і все, що було на горищах. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – усе забрали », – свідчив у 1986 році виходець із Лютеньки Федір Коваленко для комісії з вивчення української голоду 1932-1933 років, яка працювала при Конгресі США.

«Нашу Лютеньку занесли на республіканську«чорну дошку, – згадував Михайло Савченко із цього ж села. Його спогади надруковані у збірнику «33-й. Голод», що вийшов в 1991 році. – У селі закрили магазини кооперації, обидві школи, середню і восьмирічну, млин, олійницю. Заарештували правління колгоспу (тих, хто не встиг сховатися). Із району приїхали бригади, у них були люди із Полтави, Києва, Харкова, Дніпропетровська. Повне село чужих людей, їх прозвали «буксирами».

Зібрали збори колгоспу і оголосили, що колгоспники повинні негайно повернути нібито незаконно отриманий ними хліб (200 г на трудодень). Обклали високим податком кожну садибу і встановили термін. І ось настав цей чорний день. Бригади «буксирів» пішли по дворах, шукали хліб у будинках, скринях, сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках – чи немає закопаного. Знайдене зерно забирали, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не допомагали ні вмовляння, ні стогони».

30 сімей одноосібників, які не вступали в колгосп, за невиконання хлібозаготівель вислали у Казахстан. Заходили в будинок і питали:

– Хліб є? Ні? Так що, ти не помер? Значить, хліб є! – і знову шукали…

Уляна Сватковська із села Великі Будища:

– …Усе пам’ятаю, хоч і всього 8 років мала. Їсти мені дуже хотілося, а нічого не було. Ми збирали в лісі дикий щавель, сушили його та товкли. Батько приносив якісь зерновідходи. Мати оладок напече з того листя і відходів, капне туди молока. Були гіркі й погані. Живіт від них здувався і болів. Помню, як уночі батько приходить і питає: «Чи всі ще дітки живі, не повмирали?» Слава Богу, була в нас корівка, хоч якась капля молока. Вона голод помогла пережить. У селі корів забирали, а в нас – нє, бо була спорчена. Її підпалили голодні. Корова жива осталася, але дуже обгоріла – до м’яса, з руки її годували.

– Старша сестра Манька, тоді Ганька, я і брат Ванько. Родився в лютому 33-го. Я прийшла зі школи. Батько розбув. Лізь, каже, на піч, грійся. Я залізла, а там дитинка, – усміхається беззубим ротом. – Мати грудьми кормила, та молоко пропадало. Видоїть корову – і в соску молока йому. Вони його старалися зберегти, щоб вижив, бо всі дівчата, а це – перший синок. Молоко йому оставляли. Було таке, що нам не оставалося. У колективізацію батька в колгосп хотіли писати, а він не пішов. Казав: «Я вмру, а не піду, щоб був сам хазяїн». Через це позабирали все до квасолини й молотарку відібрали. І матір Оришка Омелянівна в колгосп не пішла, на своїй землі робила, – дивиться на стелю, на балці випалений чорний хрест.

– Сім’я маминої сестри Палажки вся вимерла. Мати зайшла в хату, а вони всі долі лежать — дядько, тітка Палажка і троє синів. А в головах листя буряку нарване. Мабуть, наїлися і повмирали. Ходила в школу, щоб поїсти. Там варили суп. Пшона капельку вкинуть, хоч похльобаю тепленького.

Люди прийшли – а трупа нема

2008-го учитель історії Віталій Сватковський записав фільм-інтерв’ю з жителями Великих Будищ, які пережили Голодомор. Порахувати кількість померлих нереально, бо люди мерли сім’ями, кутками. Смертність реєструвалася, але точної статистики немає. Очевидці розповідали, після війни приїхали з НКВС, забрали книги реєстрації народжених і померлих. Із розповідей нарахували померлих 177 осіб, але це приблизні дані.

«Їли пацюків, ворон, горобців, листя. Собаки й коти взагалі делікатесом були. Весною було легше, бо можна було їсти півники, калачики, листя, цвіт акації. Коли я запитував у людей, що для них страшніше було — війна чи голод, вони відповідали, що голод. На війні або уб’ють, або не вб’ють. А тут потихеньку чекаєш своєї смерті. Розповідали, що одна родина з’їла немовля. Можливо, таке було. Якщо людина довгий час не їсть, то починається розлад психіки — іншу людину сприймаєш, як шматок м’яса. Ще казали: на одній із вулиць мертвий чоловік лежав. Діти його побачили, побігли сказати дорослим. Ті прийшли, а трупа вже немає. Де він дівся – невідомо. Підозрюють, що хтось з’їв. Переповідали про чоловіка, який жив сам і наймав діток пасти худобу. Вони йшли до нього на роботу, а додому вже не поверталися. Голод почали відчувати в листопаді-грудні 1932 року. Пройшла перша хвиля заготівлі, ще не так масово вигрібали, люди щось заховали. Друга хвиля почалася навесні 1933-го, почали відбирати все — пшоно, квасолю, гречку. Був випадок: начальник буксирної бригади зайшов у хату. У колисці лежало немовля. Під ним мати заховала мішечок із пшоном. Цей чоловік викинув дитину на підлогу, а зерно забрав. Малюк за кілька днів помер від травм. Жовтень-листопад 1933 року були дуже важкими. Люди ходили полями, вибирали гнилу картоплю, буряк. У Будищах об’їждчик стеріг колгоспне поле. Ударив дитину батогом так, що шкіра на спині репнула. Хвору скотину не забирали. Мій прадід Лаврін довгий час працював зі скотиною, знав, як «зіпсувати скотину». Під ратицю свиням заганяли камені, коровам натирали часником вим’я, щоб пекло. І керосин під шкіру заганяли, вона починала гнити. Через певний час усе гоїлося. Заховати щось було тяжко, бо у «буксирних» бригадах їздили місцеві, вони знали, що в кого є. За свідченнями очевидців, забирали навіть одяг і взуття, бо приглянулися членам «буксирної» бригади. Було, що в печі варилася картопля, її забрали й понесли. Найстрашніше, говорять очевидці, зранку прокидаєшся – і думка, що, крім води в колодязі, їсти нічого. Люди намагалися втекти із села. Але були загони енкаведистів, які їздили дорогами і переймали людей, зганяли назад у село…

 На час перепису 1926 р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2 млн 644 тис. чол., а за даними перепису 1939 р. налічувалося приблизно 2 млн 230 тис. чол. Тобто за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини скоротилася приблизно на 414 тис. чол. або на 15,7%.

Підготувала Валентина Йотка