«…Художник малює свою душу»
22 вересня Гадяцький історико-краєзнавчий музей поповнився новими експонатами – Віра Кулеба-Баринова вкотре завітала сюди із подарунками. На святкове відкриття нової виставки зібрались усі пошановувачі її творчості.
«Не може людина жити без мистецтва. Адже ще древні люди малювали на скелях, виражали свою душу малюнками, – цими словами розпочала творчу зустріч Віра Іванівна. – Мені пощастило – мама вклала у мене все найкраще, і я присвятила себе малюванню. Саме їй і своєму чоловіку Валентину Баринову я завдячую своєю професією».
Із дитинства її вчили, що жінка – це берегиня роду, яка в першу чергу має створити сім’ю і піклуватись про дім.
«А воно ж, як хвороба, оте малювання. Дякувати, мама мене розуміла. І хоч і боса я була, але у 14 років дісталась до Харківського художнього училища».
Закінчивши училище у 1959 році, Віра не зупинилась на досягнутому і вступила до Київського художнього інституту.
«Удома ніхто не знав, що я поїду ще в Київ. Уже мої ровесниці заміж виходили, а мені ще 6 років вчитися. Тоді приймали на художників тільки трьох дівчат із Харківського училища: від робітників, інтелігенції і мене від «колгоспників». І я вступила номером один. Я була єдиною на весь художній інститут, хто отримував підвищену стипендію».
Довго Віра не могла знайти сюжети для своїх малюнків, тому малювала «свою душу»:
«Малювала те, що знала, що мати вчила – українських жінок, простих людей із села. Я твердо переконана, що художник малює свою душу. Хоч у той час це було не модним, я не соромилась ні мови, ні своїх рідних».
Відтоді минуло багато часу. Усе життя Віра Іванівна успішно займалась улюбленою справою, яка приносила їй велике задоволення. Ставши майстром своєї справи, вона розпочала викладацьку діяльність, читати лекції її неодноразово запрошували за кордон. Проте кращої країни за свою Україну вона так і не побачила. Навіть на відкриття Віра Іванівна прийшла у точно такому ж костюмі, який колись носила Леся Українка:
«Я часто бувала в Америці – мене запрошували українці. Просили, щоб намалювала хоч хатинку нашу чи соняшничок. Бо хоч і переїхали туди, усе ж тягло додому. Я впевнена – хоч куди б не закинуло тебе життя, потрібно пам’ятати, хто твоя мати».
Уже під кінець зустрічі, передаючи свої малюнки, Віра Іванівна розповіла про мрію свого життя:
«Я б дуже хотіла, якби могла, звісно, на переході із Красної Луки в Римарівку поставила б пам’ятник українській жінці-матері, такий, як часто малювала сама. Недарма мої діти називають мене баба, не бабушка, а баба. Бо баба – це найсвятіше, що тримає увесь рід».
Покидаючи приміщення музею і залишаючи у ньому краплю своєї творчості, Віра Іванівна промовила до студентів училища культури, які приходили до неї на зустріч:
«Люди бідніють духовно, а цього не можна допустити. Малюйте, дорогі, свою душу. Те, що наше, рідне. Тоді буде продовження всьому».
Оксана Кириченко
Довідка:
Віра Кулеба-Баринова – живописець, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України, народний художник України з 2009 р. Народилася 1 грудня 1938 року в селі Римарівка Полтавської області. 1965 року закінчила Київський художній інститут. Навчалася у творчих майстернях Академії мистецтв СРСР. Працює у галузі станкового живопису. Наскрізною темою її творчості є селянське буття у різноманітних його виявленнях, твори пройняті ідеєю незнищенної генетичної пам’яті народу.
Педагогічну роботу в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури розпочала викладачем на кафедрі живопису і композиції у 1968 році, із 1994 – професор.
Роботи представлені в НХМУ та інших музеях України та світу.
