Чорнобиль: 30 років потому
Цей матеріал присвячується тим людям, які є з нами, і тим, які відійшли у вічність. Хочемо сказати, що ми пам’ятаємо про їх життєвий подвиг і шануємо їх. Тому що для нашого порятунку вони поклали не лише своє здоров’я, свої долі, а навіть життя.
Після тієї страшної квітневої ночі 1986 року, коли стався вибух на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, що призвів до страшних наслідків, минуло 30 років. Увесь світ тоді почув про невеличке українське містечко Прип’ять, більш відоме під назвою «Чорнобиль». Некерована ланцюгова реакція у реакторі, що містив близько 180 тонн уранового палива, спровокувала потужний тепловий вибух. Блок було майже повністю зруйновано. Загасити пожежу було надзвичайно складно через високу температуру. Радіоактивному забрудненню піддалася територія в 130 тис. кв. км з населенням більше 5 млн. чоловік. У приборканні аварії брали участь понад 500 тис. ліквідаторів . Ця техногенна катастрофа зачепила кожного мешканця України.
Їхбуло500 – молодих, здорових, повних сил – тих, кого відправили у далекому 1986-му на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС від Гадяцького району. За весь період із 1986 по 1990 роки у зоні побувало 593 людини.
Першими, хто поїхав на ліквідацію аварії вже 3 травня, були працівники «швидкої допомоги» Олександр Коробка (с. Великі Будища) і Олександр Харчина (м. Гадяч). Чоловіки були призвані через військкомат і знаходились у зоні майже 4 місяці.
5 травня на ліквідацію направили працівників сільгосптехніки. У той самий час до ліквідації аварії приступили і працівники тампонажного управління, серед яких було чимало наших земляків.
31 травня 1986 року, маже через місяць після аварії, із Гадяцького району призвали одразу близько 300 чоловік. Усіх збирали на території нинішньої гімназії о 4-й ранку. Звідти автобусами відвезли на місця дислокації. В основному, призвані перебували на ліквідації аварії по 3 місяці. Перше завдання, яке поставили перед ліквідаторами, – огородити усю заражену 30-кілометрову зону колючим дротом. Колючий паркан у 17 рядів потрібен був для того, щоб заражені тварини не могли вийти за територію. Із 25 червня почалася дезактивація – знімали верхній радіоактивний шар ґрунту і вивозили у спеціальні могильники. Багато гадячан працювали і на самій станції, отримуючи чималу дозу радіації. Багатьох із них вже немає з нами. На сьогоднішній день із числа ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи із нашого району відійшло у вічність 196 чоловік. І більшість із них були далеко не пенсійного віку. На сьогоднішній день із числа ліквідаторів 130 – інваліди Чорнобиля, захворювання яких напряму пов’язані із радіоактивним опромінюванням.
У 1990 році у Гадячі була створена громадська організація «Гадяцьке районне добровільне товариство «Союз Чорнобиль». Метою її створення був соціальний захист чорнобильців. Закон, прийнятий у 1991 році, спершу передбачав достойні пільги і піклування про ліквідаторів. Але його норми ніколи не виконувались у повній мірі, а держава постійно скорочувала фінансування. Із часом частково відмінились більшість початкових статей закону – забрали оздоровлення чорнобильців 2-ої категорії (а це основна маса ліквідаторів), на безкоштовні ліки виділяється просто смішна сума.
Люди, які у далекому 86-му вступили в нерівну боротьбу із атомом, через 30 років змушені виборювати свої права мітингами та демонстраціями. Але найчастіше це не приносить результату. Цьогоріч прийнятий закон мав внести зміни у пенсійне законодавство та повернути пільги чорнобильцям, але Президент наклав на нього вето, мотивувавши відсутністю коштів у держбюджеті.
«Порядку немає ні на «горі», ні на місцях!» – розповідають місцеві учасники ліквідації аварії на ЧАЕС. Наші ж ліквідатори сподівалися до 30-х роковин, отримати хоч невеличкі пам’ятні медалі. Таку ініціативу проявили у сусідніх районах та й майже по всій Україні, але, на жаль, гадяцьким ліквідаторам на нагороди не вистачило коштів.
Сьогодні нам важко усвідомити страшні масштаби катастрофи 30-річної давнини. А люди, які, перемагаючи страх, жертвували своїм здоров’ям і життям заради майбутніх поколінь, вимушені шукати правди й досі. І хоч 2016 рік урочисто проголошений роком вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи, самі ліквідатори вже втратили надію бути шанованими по-справжньому, по-людськи.
«Базар Медіа в Україні»
Редакція тижневика висловлює подяку за допомогу у підготовці матеріалу Віталію Биченку (голові ГРДТ «Союз Чорнобиль») , а також ліквідатору аварії на ЧАЕС Петру Дрючевському
У ніч на 19 квітня троє учасників ліквідації аварії із Гадяцького району приєднались до полтавського екскурсійного автобуса, який вирушив до 30-кілометрової зони відчуження. Разом із собою чорнобильці повезли унікальну ікону, створену в стилі українського афонського бароко ХVII століття «Чорнобильський спас» саме до річниці аварії. Ікону освятили у Ільїнській церкві у Чорнобилі. Саме тут, за переказами ліквідаторів, у 1986-му відбувались чудеса: у той час, як рівень радіації навколо зашкалював, у самій церкві він дорівнював нулю.
26 квітня з нагоди 30-х роковин аварії на Чорнобильській АЕС відбудуться:
– легкоатлетична естафета вулицями міста від 4-ої школи до пам’ятника;
– 11.00 – молебень у Свято-Успенському соборі;
– 12.00 – мітинг-реквієм біля пам’ятника;
– по закінченню мітингу – традиційний поминальний обід для всіх учасників ліквідації аварії на ЧАЕС.
Шановна редакціє «Базар Медіа»!
Я хотів би поділитись своїми враженнями щодо аварії на Чорнобильській АС. Минуло 30 років, але тяжке горе не забувається. Колись медсестра у лікарні сказала мені: « Хто був в Чорнобилі – в живих уже немає».
Я хочу коротко розповісти, як ми там працювали, усі від Полтавської тампонажної контори цеху №3 с. Качанове Гадяцького району.
Уже 5 травня 1986 року ми, мотористи і машиністи, зі своєю спецтехнікою були в Чорнобилі. Згадую, містечко: не дуже велике, скрізь було багато галасу, багато військових, екстрено евакуйовували жителів. Запам’яталось, що у багатьох на обличчях товсті марлеві пов’язки, люди везли у легкових причепах холодильники і меблі, домашній скарб.
Нарешті нас зібрали посадовці з «Укрнафти», провели інструктаж, і ми вирушили на саму станцію. Пригадую, сумно на душі стало і тривожно, але, як кажуть, хто, як не ми.
Станція за декілька кілометрів від Чорнобиля, покажчик: Прип’ять – наліво, а направо –атомна станція. Отут треба було рухатись із великою швидкістю, ліс був увесь жовтий, як посохлий, видно, перший удар прийняв на себе. Після лісу починалася сама станція, обнесена високим бетонним парканом, за яким виднівся той проклятий енергоблок.
Метрів 300 від проїзної дороги, потім через канал повернули наліво і зупинились на майданчику адміністрації ЧАЕС. Я думаю, що станція за територією не менша Гадяча, велике підприємство, та Бог йому суддя, скільки воно душ забрало.
Через певний час нас зібрали, посадили в обшиті свинцем автобуси, повезли на місце дислокації працівників «Укрнафти» – с. Оране на річці Тетерев.
Із 6 по 8 травня 1986 року ми їздили на станцію, готували техніку.
Я так зрозумів – не було цементу або наказу розпочати роботи. Цементний розчин ми почали закачувати під реактор 10 травня. Працювали у дві зміни, цілодобово. Військові цементовозами підвозили цемент, з якого ми готували розчин і закачували під реактор.
Якщо взяти наш цех №3, перший цех – Полтава, другий цех – Охтирка, четвертий цех – Прилуки, п’ятий цех – Ромни, то за зміну ми, тампонажники, закачували 1000 тонн.
Це ще не враховуючи Долинську тампонажну, «Газпром» та тампонажку розвідки.
Качали цементний розчин 6 діб…
Хотів би я ще згадати та сказати Царство Небесне вам: Горобець Іван Петрович, Кодатковський Олексій Дмитрович, Лисенко Володимир Андрійович, Лисенко Іван Павлович, Романенко Микола Васильович, Гриценко Микола Гаврилович, Підвербний Володимир Сергійович. Світла вам пам’ять, хлопці.
Петро Петрович Дрючевський, ліквідатор аварії на ЧАЕС у травні 1986 р.