Життя прекрасне, або Два роки потому

Геннадій зустрічає мене із щирою посмішкою на обличчі. Здавалося б, ця людина ніколи не бачила і не знала нічого поганого у своєму житті. Але це тільки на перший погляд. Молодий, веселий, позитивний, він жодною емоцією не видає тих страшних подій, які відбулись у його житті кілька років тому.    

– І автомобілем керую, і мотоциклом. Правда, спершу було трохи важкувато – у нас город є, та й хазяйство із дружиною тримаємо. Так вона сама натягалась, поки мене не було, тепер її не пускаю навіть траву косити. Сам і косаркою, і бензопилою працюю. Старюся все робити сам. Хлопців же більше у хазяйстві немає! – починає свою розповідь Геннадій.

4 квітня  2014 року Геннадія Пономаренка викликали повісткою до місцевого райвійськкомату. Після зміни (чоловік на той час працював на пожежному посту по охороні об’єкті «Полтавагазвидобування» у Качановому) він приїхав на огляд, а вже через кілька годин їхав «Газелькою» служити.

– Привезли у смт Черкаське Дніпропетровської області. Мали бути там рівно 45 днів.  Але якраз на президентські вибори нас повезли не додому,.. а «перекинули» у Добропілля Донецької області. Зв’язківець за спеціальністю, там я охороняв блокпост: робили зелений коридор біженцям, які тоді масово виїздили звідти. Тут було більш-менш спокійно, – підпалюючи цигарку, із ледь помітним хвилюванням розповідає Геннадій.

Справжня війна почалась, коли його разом із військовими побратимами перевели на Новоселівський блокпост. Заступив на чергування о 4-й ранку, почався танковий обстріл, від якого сховатись було дуже важко. Підрозділ, у якому служив, налічував 49 чоловік. Прийнявши нерівний бій, наші понесли значних втрат: загинуло восьмеро молодих хлопців на блокпосту, поранених було скільки ж.

Саме тоді Геннадій втратив руку:

– Дві години нас «били», а у нас толком і відбиватись нічим було. Я не встиг навіть автомат перезарядити, як мені відірвало руку. Ніхто не очікував, що вони нападуть.  Осколки летіли так, що сікло усе на шляху. Дивом живий залишився…

Через кілька годин за пораненими приїхала «швидка». Не дивлячись на те, що Авдіївка на той час вже була підконтрольна бойовикам, поранених не ділили на «своїх» і «чужих».

Звучить трохи дивно, але Геннадія врятував той факт, що він був мобілізований, із добровольцями сепаратисти розправлялись дуже жорстоко. 

Після операції його переправили у Донецьк.  Але й там Гена надовго не затримався. Хірург місцевої лікарні потайки приніс йому 500 гривень і сказав: «Тікай».  Відразу після того його порятунком почали займатись волонтери. На 5-й день після операції, пересуваючись попід стінкою і пересилюючи біль, Геннадій рятував своє життя.

– Вивозили мене волонтери. Варіантів інших, окрім як тікати, не було, бо мене вже внесли у списки.  Підробили паспорт і посадили в електричку. Три дні я переховувався у Волновасі, потім зв’язався з дружиною, вона вислала гроші на заправку автомобіля, яким потім мене привезли аж у рідні Броварки. 

Можна тільки уявити, із якою радістю зустрічали чоловіка вдома дружина і донька. А Геннадій, не зважаючи на тяжкий стан після операції, спокійнісінько відмітився у військкоматі, пішов у лікарню і попросив… зняти шви! Лікарі, до яких він прийшов на прийом, були в ступорі від побаченого, адже про приїзд бійця ніхто не знав.

Із боєм випрошував Геннадій побути день вдома. Але вже скоро отримані травми дали ускладнення на легені, і чоловік був вимушений повернутись до лікування у госпіталі.

Із посмішкою згадує дні, проведені на лікуванні. Радує те, що допомога була звідусіль: допомагали і волонтери, і афганці, і активісти місцеві, та й органи влади не забули.

Зараз Геннадій Пономаренко вже повністю пристосувався до «нового» життя. Домашні клопоти повністю заполонили його голову, не дають опускати руки і згадувати ті страшні події.

– Треба ж жити далі. Життя прекрасне, треба ще думати за жінку і дитину, за майбутнє наше… Хочеться тільки, щоб ця війна скоріше закінчилась, щоб не гинули молоді хлопці.

До  відсутності руки і протезу вже звик. Має ще один, запасний, але ним не користується –  каже «не практичний». На щастя, власних коштів витрачати на протезування не довелося – безкоштовно допоміг полтавський протезний завод. Пропонували лікування за кордоном, але Геннадій відмовився. За кордон не наїздишся, каже, та й паспорта немає. То й радіє тому що є.

Уже півтора роки як Геннадій працює –  відразу по поверненню із госпіталю його відновили на роботі. Щоправда не на колишній посаді, а комірником 29-ї Державної пожежно-рятувальної частини в Тимофіївці.

Усе ніби повернулось на свої місця. Тільки от після усього пережитого йому досі доводиться бігати у пошуках справедливості. Обіцяну земельну ділянку так і не отримав, та й статус учасника бойових дій також.

– У мене посвідчення «Інвалід війни». Не положено, кажуть, два посвідчення у одні руки. Та мені й не треба, мовчу, щоб хоч і те не відібрали. Правди все одно не доб’єшся…

Пройшовши усі кола пекла, життя Геннадія та його родини потроху налаштовується на спокійну хвилю. Лише куріння цигарки за цигаркою і  ледь помітний сумний погляд видають ту правду, яка таїться десь глибоко у його душі… 

Оксана Кириченко