Пам’ятаємо великого гетьмана

Коли 16 березня 1664 року за ним прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці. Вирок були виконано в селищі Рокитному, що на Київщині. Колишнього гетьмана та його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис, у Великому Скиті, але є певні сумніви в достовірності цих свідчень.

Доля нащадків Виговського фактично невідома. Але у Речі Посполитій другої половини XVII–XVIII столітті діяли численні Виговські, деякі з яких могли бути нащадками його сина Остапа.

26 серпня 1657 року в Чигирині відбулося засідання Генеральної ради, на якій було прийнято зречення молодого Юрія Хмельницького і доручено гетьманську булаві Івану Виговському. Висунення Виговського на гетьмана викликало невдоволення в Москві, і цар висилає до Виговського нового посла Артамона Матвєєва. Він привіз «царські пункти», які торкалися «доходів», виплат військові, розміщення московських воєвод із військовими загонами в українських містах, втручання воєвод у судові справи, відібрання Старого Бихова від України до Москві та ін. Будучи добрим політиком, Іван Виговський оголосив всі пункти серед козаків, що, звичайно, викликало невдоволення. Ці ж вимоги царя він використав для агітації на Лівобережній Україні, де мала місце орієнтація частини козацтва на Москву. У жовтні 1657 року І. Виговський скликає генеральну раду у Корсуні і заявляє на ній, що у неволі не хоче бути, тож зрікається гетьманства. Він добре розумів, що козаки не дозволять йому це зробити в такій непростій ситуації. Старшина і рада повернули Виговському булаву і обіцяли підтримку у боротьбі за давні права і вольності України.

Заручившись підтримкою з боку козаків, Виговський укладає попередні договори з Туреччиною і Кримом, а також із шведським королем. Договір із Швецією був підписаний 6 жовтня 1657 року. Найголовніші пункти договору були такі: 1. Шведський король визнає Запорозьке військо разом із підвладними йому землями нікому не підлеглим народом і повинен перед усіма ворогами боронити його свободу і права. 2. Сприятиме розширенню земельних володінь Запорозького війська. 3. Коли шведський король уклав договір із Польщею, то Польща повинна спершу визнати землі Запорозького війська і не мати на них претензій.

Москва змушена була відступити від свого плану, водночас їй вдалося прихилити на свій бік полковника Пушкаря і Барабаша, яких почала спонукати до виступу проти Виговського. Для підтвердження гетьманства Виговського та прийняття від нього присяги на вірність цареві в Україну був посланий боярин Хитрово, який 25 січня 1658 року скликає раду в Переяславі. На раді Виговського вже втретє було обрано гетьманом. Але, відчуваючи загрозу «міжусобної війни з Пушкарем і Барабашем, Виговський змушений був піти на поступки цареві щодо воєвод і московських залог у Чернігові, Ніжині, Переяславі, виступу проти поляків міст Бихова і Чауса коло Могилева, які були передані до Московського царства, та ін. Це не була капітуляція перед царем, а добре продуманий у тій ситуації дипломатичний крок. Своїм послам, яких він відправив до Москви (полковники Лісницький, Богун та Бережницький), наказав просити царя вплинути на Пушкаря, Барабаша та інших, а за це погоджувався на перебування московських воєвод у шести містах – Ніжині, Чернігові, Полтаві, Миргороді, Білій Церкві та Корсуні. Повстання Пушкаря та Барабаша завдяки цьому крокові Виговському вдалося придушити.

Але, навівши порядок у своєму домі, Виговський не зупинився, бо розумів, що Москва не залишить його у спокої і шукатиме нових «пушкарів» та «барабашів» із тим, аби не допустити єдності серед козацтва. Тому він іде на рішучий крок. Виговський звертається до держав Європи з декларацією, в якій звинувачує Московську державу в порушеннях Переяславського договору, а саме: цар спочатку не визнав вибору Виговського на гетьмана, чим кинув незгоду серед Війська Запорозького, підтримував Пушкаря, Барабаша; царський канцлер Алмаз Іванов не допускав до царя запорозьких послів і подавав йому сфабриковані звіти; воєвода Ромадановський вів таємні зносини із Запоріжжям та обдаровував двічі Барабаша титулом гетьмана і гетьманською булавою, що була прислана з Москви, скидав самостійно полковників, призначав нових, розсилав ворожі до гетьмана універсали і нищив міста, які були гетьманові прихильні. Закінчувалася декларація словами: «Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою власною зброєю, а потім одверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Усе те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів із просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася». Це був розрив із Московською державою, яка підступно першою порушила умови Переяславської угоди із Богданом Хмельницьким.

«Гадяцька угода»

У вересні 1658 року до І. Виговського прибули польські посли Станіслав Беньовський та Казимир Євлашевський. Із ними Виговський в Гадячі з 6 по 16 вересня 1658 року виробив текст договору, який увійшов в історію як «Гадяцька угода». Договір із Польщею був підписаний 16 вересня 1658 року. Головні статті Гадяцької угоди були такі:

Воєводства Київські, Чернігівські і Брацлавські утворюють Велике Князівство Руське, яке об’єднується з Польщею, подібно як Велике Князівство Литовське. Верховна влада у Великім Князівстві Руськім належала: законодавча – Сейму Великого Князівства Руського, виконавча – гетьману, якого обирали по життєво і він затверджувався королем. Велике Князівство Руське повинно було мати власний уряд (міністрів), власне військо (30 тисяч козаків і 10 тисяч найманців), яке підпорядковувалось гетьману; власні державні гроші; власну державну казну; власний суд (із владою найвищого трибуналу). Щодо освіти, то Велике Князівство Руське повинно було мати дві академії, гімназії, колегії та інших шкіл, скільки буде в них необхідності. Право власності на землю надавав тільки гетьман. Православна релігія, яка була у Великім Князівстві Руськім пануючою, отримувала в Польщі і Литовськім князівстві рівні права з католицькою. Оголошувалася амністія для всіх, хто брав участь у визвольній боротьбі України з Польщею».

Для того, щоб угода, підписана в Гадячі, набрала чинності, потрібно було, щоб її прийняв сейм, сенат, щоб заприсягли король та інші значні державні особи.

До Варшави прибуло велике посольство біля 200 осіб, яке очолювали Юрій Немирович та Прокіп Верещак. Посольство подало прилучення до Великого Князівства Руського таких воєводств: Волинського і Подільського, Руського і Белзького (тобто Галичини). Переговори тривали цілий місяць. Чому була поставлена така вимога? Насамперед Виговський розумів, що Польща у важкому становищі, і з’явилася нагода об’єднати в єдину державу всі українські землі. Серед членів сейму та сенату точилися гарячі дискусії. Було немало таких, які противилися цій угоді, але промова С. Беньовського примирила сторони. Він, зокрема, сказав: «Козаків така сила і такі вони дужі, що треба радіти, коли вони хоч би там на яких умовах єднаються з Річчю Посполитою. Дратувати їх оце тепер, як робили ми перше, – се буде найбільше безглуздя. Ви самі знаєте, в якім тепер стані Річ Посполита: із одного боку шведи, а з другого – москалі. У нашім положенні змагатися з козаками значило б самим цуратися помочи, коли її нам дають добровільно. Треба спершу голубити козаків, а потім, коли вони вже оговтаються з нами, урядники Речі Посполитої все зможуть переробити на старий лад… Автономія України як окремого князівства пробуде недовго: козаки, що тепер хочуть того, вимруть, а їх наслідники вже не так гаряче будуть се обстоювати, і помалу все стане так, як перше було».

Отже, Польща ставила головну ціль (як і Москва щодо Польщі) – силами козаків розправитися зі своїми ворогами, а потім із самими козаками.

Обидві палати – сейм і сенат – затвердили Гадяцький договір. Після цього присягнув король Ян Казимір, а також примас Польщі – віленський єпископ, три великі гетьмани (два коронні та один литовський), два підканцлери і маршалок польської палати, урешті козаки, члени посольства: Костянтин та Федір Виговські, Юрій Немирич, Верещак та інші.

Дипломатичний успіх І. Виговського змусив Москву змінити тактику стосовно України: 15 січня 1659 р. цар висилає на Україну посольство, яке очолює князь Трубецькой. Він мав наказ від царя з’ясувати ситуацію та шанси Виговського. У настановах говорилося: якщо позиція Виговського міцна, то запропонувати йому проект нового договору. Враховувалось навіть і те, що І. Виговський може запропонувати новий договір на основі Гадяцьких статей. Трубецькому наказувалось: «Примеряйся к тем статьям и смотри по тамошнему делу, и буде в тех статьях не будет самых высоких и затейливых статей, которые не к чести государеву имени, и на тех статьях договор учинить». У наказі також враховувався варіант можливих вимог і давалася згода на те, що: а) надається йому Київське воєводство; б) батькові гетьмана, його братам та іншим полковникам уряду – каштелянства, староства; в) на гетьманську булаву – додаткові міста; г) коли гетьман буде вимагати, щоб у Києві та по інших містах воєвод і царський залог не було, і щоб боярина Шереметьєва з Києва вивести – то вивести; д) обіцяти усмирити та примирити свавільників, що бунтують, і на майбутнє сваволі не дозволити, аби лише татар не приводив; е) цар жодним «ссорам» не даватиме віри та за свавільників не буде вступатись».

Вимоги, які раніше ставив перед Московською державою Виговський, тепер визнає і сам цар: погоджується, що московських воєвод потрібно вивести з військом із України, зізнається в тому, що підтримував Барабаша і Пушкаря. Накази царя Трубецькому свідчать, що звернення Виговського до держав і звинувачення на адресу Московської держави не були безпідставні. Поступки з боку Москви в цей час свідчать і про те, що вона не хотіла втрачати Україну. Однак Трубецькому не вдалося здійснити плани царя, позаяк Виговський зібрав військо і виступив наприкінці січня 1659 р. проти Московської держави і тих козаків Лівобережжя, які орієнтувалися на Москву. Проти нього став військом Трубецькой. Сили були нерівні, і Виговський відійшов із Лівобережжя в Чигирин, де чекав на допомогу від кримського хані і Польщі. Трубецькой тим часом взяв в облогу місто Конотоп. Отримавши допомогу від кримського хана, Виговський 26 червня 1659 року завдає князю нищівної поразки, розгромивши 100-тисячне московське військо (втрати Москви становили понад 30 тисяч воїнів).

Московська держава опинилася перед загрозою повного розгрому і занепаду. Навколо Москви копались оборонні споруди, сам цар поспішно покинув столицю. Однак цією історичною перемогою Виговський не міг скористатися як слід. Москві вдалося схилити кошового Сірка до нападу на Крим, що той і зробив. Татари змушені були покинути Виговського. У той же час полковник Гулцура почав нищити гарнізон Виговського на Лівобережжі. Сірко, повертаючись із Криму, пішов на Чигирин. Така ситуація дала змогу Трубецькому 4 вересня 1959 року почати новий похід на Україну.

Виговський мав надію на Польщу, але союзниця мовчала. Серед козаків Виговського наростало невдоволення. Під Чигирином у селі Германівці на початку вересня Виговський скликає Генеральну Раду, на якій пояснює козакам значення Гадяцької угоди для України, однак значна частина козацької старшини відходить від нього. Серед козаків навіть спалахнула бійка. Москві вдалося в черговий раз посіяти розбрат і незгоду серед українців. 11 вересня 1659 р. козаки самі скликали під Білою Церквою другу Генеральну Раду, на якій позбавили його гетьманської булави. Гетьманом був обраний Юрій Хмельницький.

Так і закінчилося гетьманування Виговського, а з ним кануло в Лету і Велике Князівство Руське, на згадку про яке в історії України залишився тільки герб: білий голуб з оливковою гілкою. Однак оливкова гілка так і не принесла Україні ні волі, ні миру. А трагедія Виговського на цьому не закінчилася: 19 березня 1664 року його стратили, звинувачуючи у «зраді». Поховано гетьмана в його родинному маєтку в с. Руді.

У чому ж значення Гадяцької угоди?

Це, власне, була перша спроба офіційно об’єднати Україну і поставили її на один рівень із державами Європи, які мають власний суд, адміністрацію, фінанси, армію. Як підкреслював дослідник В. Бузиновський, «в історії не маємо приміру, щоби перед 1848 роком репрезентанти якоїсь нації станули по становищі, що всі частини національної території мають бути злучені в одно самостійне тіло політичне… Італійська нація вивісила в 1848 році той прапор, який підоймила високо репрезентація України, але за 190 літ перед тим!.. У 1871 р. Бісмарк додумався, до того, що Іван Виговський зробив уже в 1658 році. А козацтво України ще в 1658 р. вимагало: «Усі землі руські – не тільки три українські воєводства, але й подільне, і волинське, і руське (Галичина) – мають бути злучені в Руське князівство…» На думку історика І. Андрухіва, гадяцькі постулати є першою ясною і найповнішою нашою програмою національною, «… вони є першою ясною національною програмою в Європі».

Чому Гадяцький договір не міг здійснитися? Відповідь на це дав М. Костомаров: «І українці, і поляки не могли: перші – зрозуміти твору голів, що стояли не врівні з народом, другі – чесно додержати свого слова». Народ не зрозумів до кінця І. Виговського. Відіграла певну роль у цьому Москва, яка зуміла внести розкол у лави козаків. Трагізм долі України у спробах створити незалежну державу криється, насамперед, у тому, що не було єдності в самій Україні; політичні діячі не спиралися на власні сили, а постійно шукали союзника, який хоч і був слабкіший, однак вміло витягував із України сили і ресурси для свого зміцнення. Ті, хто очолив боротьбу за залежну українську державу, не тільки не бачили помилок своїх попередників, але й, більше того, постійно повторювали їх. Бо коли б українці замість бунтувати проти Гадяцької угоди Виговського допомогли б йому створити Велике Князівство Руське, організувати військо, уряд, казну, то за тодішньої слабкості Польщі й, зрештою, Москви, повна незалежність України, можливо, стала б реальністю. І хоч пізніше, у період «великої руїни», після загибелі І. Виговського, прийшло каяття, рятувати становище вже було пізно. Згодом було триста років неволі. Тож не маємо сьогодні права повторювати помилок наших попередників. Важливо спрямувати всі наші зусилля на зміцнення єдності і незалежності України.

Підготувала В. Йотка за матеріалами О. Хемія.