Про що шепоче Зелений Гай

Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашій  людина, що ім’я їй — Леся Українка. 145 років тому народилася вона в сім’ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою. Своєю винятковістю і своєю звичайністю — усім вона дорога для нас.

1. Гадяч – заповідне місце України – зберігає пам’ять про яскраві, незабутні події національної історії. Та чи все ми зробили, щоб місто по-справжньому стало заповідним, щоб слава його не розмилась у часі, а перейшла до онуків, до правнуків?..

На високому березі заплави Псла й Груні розкинулося це старовинне українське місто, колиска роду Драгоманових, батьківщина відомої української письменниці Олени Пчілки, матері Лесі Українки, та видатного вченого, громадського діяча Михайла Драгоманова, рідного дядька поетеси.

Невіддільний від історії Драгоманових-Косачів і хутір Зелений Гай – місцина, що перебувала тоді за межами міста. Туди, на Драгоманівську гору, до рідної бабусі Єлизавети Іванівни Драгоманової поетеса адресувала чимало листів. А після Лесиного приїзду сюди 1893 року Гадяч став її улюбленим місцем відпочинку і творчої праці.

Якщо сьогодні ви підійдете до схилу гори й подивитесь униз, то помітите лише буйні зарості дерев і кущів, що закривають від очей вільний колись краєвид. Садиба на Драгомановій горі була давнім осідком роду Драгоманових. Ще 1837 року Петро Драгоманов, Лесин дід, придбав ту садибу й оселився тут із молодою дружиною Єлизаветою, дочкою Івана Цяцьки, поміщика середньої руки Гадяцького повіту. Отримавши 1985 року садибу в спадщину від матері, Олена Пчілка докупила до неї внизу під горою ще маленьку хатку з клаптиком городу та вишневим садочком.

Уточнимо: крім головного будинку, на садибі було ще два менші – флігелі. Олена Пчілка та Михайло Драгоманов народилися саме тут. За свідченням літературознавця Григорія Нудьги, 1930-х років студента Гадяцького педтехнікуму, він змалював аквареллю «головний» будинок. Він мало чим відрізнявся від звичайної селянської хати.

Краса природи Гадяча, таємничі сліди історичної минувшини хвилювали не одне покоління Драгоманових. Зима ще ховалась у глибоких ярах гадяцьких вулиць, а на Драгомановій горі і поряд, на Замковій, розпускалися шовковиці, акації. Туди, на таємничі, вищерблені вали старого замчища водив колись Михайло Драгоманов свою сестру Ольгу, показував пролом – місце в’їзної брами зі спуском до Псла, розповідав про церкву, де поховано гетьмана. Часом провалювалися старі підземні ходи, які, казали люди, виходять аж у степ, до Вовчої долини, до Заяру та до Псла. Із ям тягло вогкістю й холодом, і ставало трохи моторошно від самої думки, що десь там лежать закляті козацькі скарби…

Із часів дитинства Михайла та Ольги Драгоманових, коли самого замку вже не було (його зруйнували за наказом Катерини ІІ), на тому місці височіла тюрма, в якій 1920 року довелося сидіти Олені Пчілці (нині тут школа бджільництва).

Наприкінці 1869 року Михайло Драгоманов, вступивши до Київського університету, залишає Гадяч. Як виявилося, уже назавжди. Ольга Петрівна, згодом виїхавши з Гадяча, ніколи не поривала зв’язків із містом, намагалася передати любов до родового гнізда своїм дітям – сину Михайлові, донькам Лесі, Ользі… Уся родина листується з Єлизаветою Драгомановою, яка залишається тут сама. 1895 року Єлизавета Іванівна помирає. Тут залишились усі її речі й листи, складені у великій скрині, серед них і листи від Лесі.

2.1913 року, коли Лесі Українки не стало, Олена Пчілка переїхала з Києва до Гадяча й оселилася в будинку свого дитинства. Там вона мешкала до 1920 року, коли наймолодша Ізидора приїхала і забрала матір до себе в Могилів-Подільський. На старій драгоманівській садибі залишився великий архів родини Драгоманових-Косачів, включно з документами Лесі Українки. На прохання Олени Пчілки за архівом погодився доглядати завідувач повітового відділу народної освіти Клочко-Жовнір. Невдовзі залишені матеріали та майно Драгоманових лягли в основу музею імені Михайла Драгоманова. Із допису в гадяцькій газеті «Будівник соціалізму» (1931) дізнаємося, що музей мав вітрини з рукописами та речами Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, архів журналу «Рідний край» (його редагувала Олена Пчілка), тут зберігалися меблі, картини, рідкісні книги, історичні матеріали тощо. Були тут і малюнки Лесі Українки, господарські папери Драгоманових, два великих зошити під заголовком «Народныя рецепты». Багато цікавих експонатів пригадував і професор, доктор філологічних наук Михайло Жовтобрюх. Йому, тоді студентові педагогічного технікуму в Гадячі, довелося складати список документів із родинного архіву Драгоманових, що зберігалися в музеї.

1921 року Олена Пчілка разом із дочкою Ізидорою приїхала в Гадяч по особисті речі й документи, але отримати їх назад не змогла. Лише після одержаного в Києві розпорядження Академії Наук вдалося Олені Пчілці взяти якусь частину архіву.

У 1930-х роках музей імені Михайла Драгоманова зачинили. Більшість матеріалів передали до Лохвиці краєзнавчому музею, якусь частину експонатів узяли до музею в Ромнах. Деякі пам’ятки повернули назад до Гадяча, коли там створювали міський музей на громадських засадах, а звідти – знов-таки до Полтави. Та й у самому Гадячі, у музеї М. Драгоманова на громадських засадах, у 80-х роках були деякі меморіальні речі Лесі Українки та членів родини Косачів. Це статуетка-сувенір «Єгиптянка», що її поетеса привезла з Єгипту; дві серветки, вишиті Лесею на полотні срібними нитками (цікаво, що візерунок зі шестикутних зірочок на них повторює орнаментальну різьбу на балконі в Зеленому Гаю – мотив дуже популярний у Гадячі). Ті вишивки, а також невеликий чайничок поетеса подарувала свого часу О. Ситницькій, яка тривалий час працювала у Косачів у Зеленому Гаю. Із гіркотою доводиться згадувати, що в серпні 1987 року через бездоглядність чайничок із експозиції зник. Крім особистих Українчиних речей, у музеї зберігалися різьблений стіл, два стільці та старовинний тканий килим – оце і все з дому Драгоманових.

Не менш сумно склалася після війни і доля Драгоманівської гори. 1952 року тут вирішили спорудити пам’ятник герою війни П. Корзуну. Передбачали встановити статую генерала, а від неї вниз аж од Псла спорудити величні сходи. Цей проект так і не втілили. Колишній меморіальний будинок музею М. Драгоманова згорів під час війни; тож бульдозер, розчищаючи місце під будівельний майданчик, згріб у провалля залишки й інших споруд. Коли зачепили комин, із нього посипалися старовинні, пожовклі від часу фотознімки. Їх розхапали місцеві хлопчаки.

До 1956 року мешкав у Гадячі великий книголюб, персональний пенсіонер Сергій Бейєр. Коли він виїхав до Москви, то більшу частину книжок узяв із собою, однак дещо залишилось у Гадячі. У 50-х роках, коли розбирали старий будинок Драгоманових, багато книжок знайшли на горищі. Частину видань, за словами багатьох очевидців, узяв на збереження колишній голова міськради П. Греков. Інша частина потрапила до міської гадяцької бібліотеки імені Лесі Українки. Звідти згодом їх передали до Москви.

Із родовою оселею Драгоманових у Гадячі тісно пов’язане село Малі Будища (колишня назва Монастирські Будища). «Село Будища, – писала Олена Пчілка, – було первісним гніздом Драгоманових у Гадяччині». Саме в цьому селі, «в семи верстах від Гадячого», і народився її батько Петро Якимович Драгоманов. Садиба займала ціле узгір’я над Пслом. І досі ще місцеві старожили пам’ятають водяний млин Драгоманова. На високій кручі над річкою з давніх-давен стояв монастир (звідти старовинна назва села), а попід ним проходив Полтавський шлях. На рівному майданчику найвищої кручі на місці монастиря Драгоманови збудували церкву, яку видно було здалеку. Та церква, яка пережила і війни, і лихоліття, потребувала негайного ремонту. Очевидно, щоб не клопотатися ремонтом споруди, 1985 року влада розпорядилася висадити її в повітря. За те, щоб підірвати будівлю, колгосп заплатив чималі гроші. Вибух був такої сили, що повилітали шибки в хатах. Цеглу вивезли на замощення доріг. Тепер на цьому місці безгосподарна земля. Навіть терни не ростуть: тяжкий ґрунт, багато каменю від фундаментів…

Історія Зеленого Гаю найтісніше пов’язана з життям і творчістю Лесі Українки. Наприкінці 1880-х років, турбуючись про хвору Лесю, Олена Пчілка вирішила придбати поблизу Гадяча ділянку землі. Спершу зупинила вибір на Будищах. Та з’ясувалося, що те гарне місце щовесни підтоплює повінь. Від думки побудувати дачу в Будищах довелося відмовитись. Після смерті Лесиної бабусі Єлизавети Драгоманової Олена Пчілка купує частину підгір’я – Голубівщину, яку перейменовує в Зелений Гай. 1899 року тут уже збудовано кам’яний будинок та флігель. Олена Пчілка особисто стежила за будівництвом. Будинок спорудили на високій горі. Із фасаду він мав два поверхи з терасою-балконом, із видом на Псло, а від головного входу був одноповерховий. За деякими відомостями, будинок споруджували ті самі майстри, що будували Лесин Білий будинок у Колодяжному. Нащадки Тараса Дробного й досі живуть у Гадячі. Лесю Українку безмірно вабив хутір Зелений Гай, чарували навколишні краєвиди. У ті роки він стає осередком української культури. Великий би вийшов перелік імен людей, котрі побували тут: письменники, художники, учені, композитори, актори. А скільки натхненних творів написала тут сама Леся Українка! Поетичні драми «На руїнах», «У пущі», поезії «Забута тінь», «Одне слово», «Порвалася нескінчена розмова», «Забуті слова», «Ніобея» та ін…

Нині нема й сліду людського житла в Зеленому Гаю. Лиш густі терни вказують місце, де стояли будинок та флігель. Живі, трепетні свідки скороминущого часу – барвінок та здичавілі лілеї. Давно вже зрубані столітні дуби, колись на одному з них, за спогадом Антоніни Макарової, висів портрет Тараса Шевченка. Молоді осики, що повиростали на місці зрубаних, уже встигли постаріти. А ще вигрівається на сонечку в колишньому саду прастара яблуня, під якою любила Леся сидіти з книжкою, зеленіє сливник… У гущавині лісу дзюркоче прозоре джерело, де люди брали колись воду.

Зелений Гай вирубали невдовзі після революції 1917 року. Хто і за що так жорстоко помстився Олені Пчілці? Селяни? Ні, вони ще довго зберігали добру пам’ять про письменницю. Косачів дуже поважали і любили в цих краях. Ні, тут справа не в «народному гніві» проти «поміщиків». Колись Олена Пчілка найняла місцевого чоловіка Киряченка пофарбувати дах на будинку в Зеленому Гаю. А що він виконав доручену роботу недбало, то вона змусила його переробити. Після революції цей чоловік став комісаром міськради в Гадячі. І не забув тої «образи». За його розпорядженням і почали рубати знамениті столітні дуби на обійсті Зеленого Гаю, хоч униз по течії Псла ліс стояв темною стіною і в разі господарської потреби можна було рубати там. Порубали й ті височенні осокори, що їх бачимо на тогочасних фотографіях. Не пощадили й дуба, на якому висів портрет Тараса Шевченка. Сімдесятирічна письменниця поїхала до Києва й дістала документ, який забороняв самовільне вирубування. Але і це не врятувало пам’ятні дерева. А трохи згодом міськрада Гадяча продала на знос і будинок у Зеленому Гаю. Сталося це на початку 1920-х, коли рідня Лесі Українки назавжди залишила родове гніздо і виїхала з Гадяча.

Зникнення будинку в Зеленому Гаю з часом породило версію, що його нібито змило в річку під час весняної повені. Але ж будинок стояв на горі, недосяжний для Псла. Очевидно, мали на увазі іншу будівлю. Річ у тім, що над самим берегом Псла вгору за течією метрів за 800 від Зеленого Гаю стояла дача рідного брата Олени Пчілки Олександра Драгоманова. Це його дачу свого часу й змило водою.

1960 року, у час підготовки до відзначення 90-річчя від дня народження Лесі Українки, Гадяцька районна партійна конференція прийняла рішення про спорудження шляхом народної будови літературно-меморіального музею поетеси. Як на ті часи, зібрали чималі кошти. 10 тисяч карбованців виділило на музей обласне відділення Товариства для поширення політичних та наукових знань за гонорари від лекцій. 8 тисяч карбованців перерахувала обласна комсомольська організація. Обласний театр імені Миколи Гоголя, обласна філармонія передали гроші, зароблені за позапланові концерти й спектаклі, редакція обласної газети «Зоря Полтавщини» – гонорари за декілька літературних сторінок. Було прийнято рішення урочисто закласти фундамент музею в день ювілею поетеси – 25 лютого 1961 року. Та зібрані кошти пішли на інше. А музей Лесі Українки в Гадячі так і не з’явився…

Підготувала Велентина Йотка, за матеріалами Олександра Шалагінова, історика-музеєзнавеця