Пі-пі, фа-фа – кому це потрібно?

У 90-ті роки з переходом на ринкову економіку по всій Україні, у тому числі і у нас, поширилась хвиля купівлі-продажу різноманітних товарів прямо на вулицях.  Можливо, у чомусь це оправдано: зручніше, дешевше (без накруток), не відриваючись від дому, клієнта і т.д. Але чи все ж тут так добре?

По селу під дворами поїхали скупники-перекупники-продавці: пір’я, горіхів, старих акумуляторів, квасолі, чермету, гарбузового насіння та іншого краму. Так, тут є певні зручності, але треба сказати і про негативи цього явища. По селу чути сигнали «пі-пі, фа-фа». Багато з нас є водіями і добре знаємо, що звуковий сигнал автомобіля можна подавати, щоб попередити дорожньо-транспортну пригоду, в інших випадках – заборонено. Н,у ще весілля коли їде, сигналять. ДАІ на це закриває очі, може й, виправдано. Створюється сім’я, і ми маємо радіти. Але ж безкінечні сигнали торгашів уже дістають багатьох мешканців села.

По-друге. Якщо безкінечно машини їздять по асфальтовому покриттю, то це безслідно не проходить для дороги, вона руйнується. Звичайно, хто тут проживає, питань не виникає, він тут живе – він тут їздить. Але ж машина, яка об’їздить всі вулиці і, можливо, щось купить і щось продасть, принесе мабуть, більше шкоди, ніж користі. Деякі односельці помітили, що перше коло по селу автомобіль накидає, щоб сповістити: я приїхав. Потім друге коло накидає: виходьте торгуватися. За приблизним підрахунком, наприклад по нашій вулиці, яка не є автотрасою, проїжджає за день до п’ятдесяти автомобілів різних марок, від великих фур до легкових. При тому можна сміливо сказати, що половина з них не має ніякого відношення до села і до його мешканців. І це круглий рік. У дощ і в спеку. А тоді ми бідкаємося, чого в нас такий поганий асфальт роблять, чого він так мало служить, чому нам не ремонтують доріг, сякі-такі. Наприклад, наша вулиця минулого року була відремонтована повністю. Не було на ній жодної вибоїни. Пройшов рік, якось, ідучи по ній, я нарахував біля двох десятків невеликих вибоїн, які вже через рік стануть великими кабицями. І ми всі почнем лаяти і владу, і один одного: що це за дороги, і куди вони дивляться.

Так що ж робити? А чи не пора упорядкувати оцю торгівлю і безкінечні непродуктивні поїздки. Як же це зробити? Тут велосипеда винаходити не треба, і Америки відкривати теж не треба. У кожному селі є площа, де у визначений день збираються різні продавці-скупники і викладають свій крам, що продає-купує і по якій ціні. А якщо домовилися продати-купити щось об’ємне, машина проїде додому. А так всі покупці пішки або велосипедом відвідають ринок і задовольнять свої потреби. Крім того, між собою поспілкуються. І торгашам не треба гасати по селу, зекономлять пальне. А якщо ще й  самоврядування на місці, то візьме якісь три-п’ять гривень «містового», щоб за ці гроші підтримувати порядок на базарний площі.

То хто ж прийде до нас порядок наводити? Президент? Ні. Уряд? Ні. Райдержадміністрація? Та знову ж ні. Мабуть, самі ми із нашим самоврядуванням повинні наводить лад у цих питаннях. Інакше все життя будемо стрибати по цих ямах на дорозі і проклинати невідомо кого і невідомо за що. Так звані «інвестори» теж не спішать допомогти в цьому, хоча нерідко свою важку потужну техніку намагаються провести сільськими вулицями, щоб зекономити час і пальне, добре розуміючи, що ні покриття, ні габарити вулиці не дозволяють цього робити, при цьому нерідко обриваючи телефонні дроти, обламуючи гілки дерев, задавлюючи важкими колесами водяні люки та бордюри на поворотах. Так, може, вже пора не тільки марити порядками в Європі та в Америці, а починати щось робити тут, і сьогодні, і самим?

В. Терещенко