Шестеро рідних із сім’ї Бараховських загинуло на війні

«Така сила йде… То ви нас, мабуть, не чекайте»

Вікторія Бараховська акуратно перекладає кожну із чорно-білих світлин, потертих від часу, але таких дорогих серцю. Вона береже фото своїх дідів і прадідів як сімейну реліквію, її ж виховували на подвигах предків. Тепер і сама Вікторія Іванівна збирає спогади про героїчне минуле, аби передати історичну спадщину дітям та онукам.

Ці фото – паростки родоводу двох сімей: батька Івана Петровича та матері Надії Андріївни.

– Григорій Панасович Бурлай – брат дідуся по маминій лінії. Іван Оврамович та Григорій Оврамович Лиходіди – брати бабусі Моті  по батьковій лінії. Макар Іванович Жарко – дядько моєї бабусі, – розповідає Вікторія Іванівна.

Усі четверо чоловіків загинули смертю хоробрих. Війна забрала життя ще двох дядьків прадідуся. 

У 23 роки згорів у танку

Іван Оврамович Лиходід, 1920 р.н., уродженець Полтавської області Петрівсько-Роменського району, с. Розбишівка. Закінчив Розбишівську середню неповну школу. До армії працював на заводі. Проходив службу в лавах Червоної Армії, у танкових військах. Старший сержант, командир танка. Нагороджений медаллю. Брав участь у боях за звільнення  України, Білорусії. Загинув за визволення міста Вітебськ. Згорів у танку 13 листопада 1943 року. Похований в селі Тадуліно Вітебського району. Посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни.

Отримав обмороження кінцівок

Григорій Оврамович Лиходід, 1918 р.н., уродженець Полтавської області Петрівсько-Роменського району, с. Розбишівка. Закінчив Розбишівську середню неповну школу. Працював на машинобудівельному заводі у місті Ворошиловград (нині Луганськ).  1938 року був призваний до лав Червоної Армії. Сержант, командир відділення 25-го стрілецького полку.

У 1939–1940-х роках воював на фронті радянсько-фінської війни. 6 січня 1940 року отримав обмороження нижніх кінцівок. Знаходився на лікуванні в госпіталі, із якого вибув  (коли і куди -тне вказано).  Його мати, Варвара Пилипівна Лиходід, розповідала, що від Григорія був лист із Уфи, де він лікувався у госпіталі. Після того ніякої звістки від хлопця не було.  Загинув у боях Північно-Західного фронту.

Пішов до армії по документах померлого брата

Григорій Панасович Бурлай, 1920 р.н. Призваний Гадяцьким РВК, родом із Красної Луки. В архівних записах указується: мінометник. На фронті 25 січня 1942 року отримав відмороження пальців обох стоп, знаходився на лікуванні в Ленінграді.  14 квітня 1942 року отримав осколкове поранення м’яких тканин лівого стегна, 3 пальці правої кисті, поранення передньої стінки живота. Знаходився на лікуванні в Ленінграді. Помер 15 травня 1942 року від ран. Місце захоронення – Піскаревське кладовище у Ленінграді.

Вікторія Іванівна розповідає:

– У цій сім’ї народився хлопчик Григорій, який через  два роки помер. Тоді, коли народився ще один, то щоб не змінювати документи, назвали й цього хлопчика Григорієм. Почалася війна, призов в армію…  Його й забрали по тих документах, бо начебто виповнилося 18 років. А насправді йому ж було 16. Але ж кому тоді доведеш? Він пішов служити на Ленінградський фронт. Уже війна почалася. Там недалеко жили наші родичі. То він їм якось сказав: «Така сила йде… То ви нас, мабуть, не чекайте».  То була перша зима, важка і холодна. Григорій писав, що йдуть на лижах. Помер 15 травня 1942 року в госпіталі.

Похований воїн на Піскаревському кладовищі. У минулому році рідні побували на місці захоронення.

Загинув у полоні

Макар Іванович Жарко (дядько бабусі) потрапив у полон під Шумейковим. Там і загинув.  

Між ТІЄЮ й ЦІЄЮ війною – 70 років. Саме стільки солодко звучало слово «перемога». 70 років слово «мир» було не мрією, а реальністю. Ще років зо п’ять тому гордо тиснули руки дідусю-ветерану, промовляючи слова подяки. Знали, що дякуємо за мирне небо над головою, не завжди розуміючи повноту щастя від цього. Бо ті події здавалися далекими й неосяжними.  Допоки наше покоління знову не зіткнулося з реаліями війни.

…Ми розуміємо, що колись будуть зовсім інші дати, що вже через десяток років порожнітимуть почесні місця для ветеранів. Але наш обов’язок – пам’ятати подвиг людей, які боролися і віддали життя за Перемогу.

Олена Савченко