Право особистої приватної власності подружжя

Право особистої приватної власності та спільної сумісної власності чоловіка та дружини

Особиста приватна власність кожного з подружжя — це те майно, яке належить лише одному з подружжя і на яке не поширюється сімейно-правовий принцип спільності майна подружжя. По суті, мова йде про роздільне майно на противагу спільному майну. Щодо цього майна кожен із подружжя має право самостійно здійснювати правомочності власника.

Майно подружжя поділяється на майно, яке є його спільною сумісною власністю, та майно, яке закон називає особистою приватною власністю кожного з них. Приналежність майна до тієї чи іншої категорії визначає його правовий статус. Відносини власності подружжя регулюються не тільки сімейним, але й цивільним законодавством, зокрема нормами книги 3 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ) «Право власності та інші речові права».

Об’єктний склад майна, що є особистою приватною власністю дружини або чоловіка, визначений ст. 57 Сімейного кодексу України (далі СКУ):

1. Майно, яке належало кожному з подружжя до реєстрації шлюбу.

2. Майно, одержане дружиною/чоловіком під час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

3. Речі індивідуального користування.

4. Спеціальні цільові грошові виплати (премії, нагороди), які вона/він одержали за особливі заслуги.

5. Кошти, одержані одним із подружжя як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй/йому належала, а також як відшкодування завданої їй/йому моральної шкоди.

6. Страхові суми, одержані нею/ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

7. Майно, визнане судом особистою приватною власністю дружини/чоловіка як таке, що було набуте нею/ним у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Важливою новелою Сімейного кодексу є зміна правового статусу коштовностей: вони вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, для кого були придбані, навіть якщо їх було придбано за рахунок спільних коштів подружжя.

Спільна сумісна власність подружжя

Це майно, набуте подружжям за час шлюбу. Закон не розкриває поняття набутого майна. Судовою практикою вироблено такий критерій: спільним майном подружжя вважається будь-яке майно, нажите, набуте, створене, накопичене і т. п. у період шлюбу працею обох із подружжя і кожного з них. Воно є спільним, незалежно від того, на чиє ім’я було придбане. СК у ч. 1 ст. 60 СК установлює правило, відповідно до якого подружжя мають рівні права на майно, набуте ними за час шлюбу і в тому випадку, коли один із них не мав самостійного заробітку (доходу) із поважних причин (наприклад, був зайнятий веденням домашнього господарства, навчанням, доглядом за дітьми).

У сімейному праві існує презумпція спільності майна подружжя (ч. 2 ст. 60 СК): вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності. Спільна сумісна власність подружжя є особливим різновидом спільної власності з т.з. її: 1) суб’єктного складу; 2) об’єктного складу; 3) порядку володіння, користування, розпорядження; 4) порядку поділу.

Суб’єктний склад спільної сумісної власності подружжя обмежений. Співвласниками можуть бути: по-перше, подружжя, по-друге, колишнє подружжя, по-третє, фактичне подружжя, оскільки згідно із ч. 1 ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Об’єктний склад спільної сумісної власності подружжя спеціально визначений у ст.ст. 61 і 62 СК:

1. Доходи кожного з подружжя від трудової діяльності (заробітна плата, пенсія, стипендія), одержані одним із подружжя.

2. Інші доходи кожного з подружжя, у т.ч. доходи від підприємницької діяльності або доходи від результатів інтелектуальної діяльності.

3. Майно, одержане в результаті укладення одним із подружжя договору в інтересах сім’ї.

4. Речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного із подружжя.

5. Майно, яке трансформується у спільну сумісну власність із приватної власності одного з подружжя, якщо майно дружини або чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат чи затрат другого з подружжя, то воно у разі спору може бути визнане, за рішенням суду, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

6. Дохід (приплід, дивіденди), одержані від майна, що належить одному з подружжя, якщо другий із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні цього майна, в управлінні цим майном чи догляді за ним, у разі спору також може бути визнано за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження спільним майном, а отже, здійснюють ці правомочності за взаємною згодою. Подружжя можуть укласти між собою договір, у якому визначать порядок здійснення своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном.

Так, ч. 2 ст. 66 СК надає подружжю право укласти договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою. І якщо такий договір нотаріально посвідчений, то він зобов’язуватиме також правонаступника дружини чи чоловіка.

Особливу увагу сімейне законодавство приділяє регламентуванню порядку розпорядження спільним майном подружжя, адже в результаті здійснення права розпорядження майно, як правило, відчужується, і це може призвести до порушення інтересів одного з подружжя.

Тому ст. 65 СК встановлює детальні правила щодо реалізації права подружжя на розпорядження спільним майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Однак ця презумпція наявності згоди другого з подружжя може бути спростована. Так, дружина/чоловік мають право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

О. Афанасенкова, начальник відділу ДРАЦС реєстраційної служби Гадяцького районного управління юстиції