«Їхала просто в нікуди»

Уже минає кілька місяців, як Олена Тімоніна проміняла промислову Макіївку на віддалене село Гадяцького району. Нині вона працює у Гречанівському ФАПі.

– 20 років я не виїжджала з Донецької області. Там уся моя рідня. Їхала просто в нікуди, – зітхаючи, зізнається жінка.

Вона не побоялася осуду найближчих людей, повідомивши їм про наміри за кілька днів. Зібрала 9-річну доньку і виїхала з окупованої території.  Знайшла в Інтернеті сайт «Восток-SOS» і зв’язалася з волонтерами.

– Телефонуєш до них, а вони запитують, що конкретно потрібно: чи виїхати назавжди, чи тимчасово, чи допомогти у пошуку роботи, чи необхідна гуманітарна допомога, – розповідає Олена Володимирівна.

Їй пропонували кілька областей – Житомирську, Хмельницьку, однак туди жінка їхати побоялася, мовляв, у центральній Україні буде легше. Дала волонтерам орієнтир – шукати місце відразу з роботою. Так і знайшла.

– Дали мені телефон Гречанівського сільського голови Валерія Борисовича. Я з ним зв’язувалася за місяць, – розповідає.

У сільському ФАПі саме була вільна вакансія. Тож Олена Тімоніна і зайняла її. Нині і медична сестра, і завідуюча в одній особі. У рідній Макіївці жінка працювала  педіатричною медсестрою в дитячій амбулаторії. Обслуговувала 820 дітей. Зараз на обліку 450 осіб. Це два села – Гречанівка й Миколаївка.

Сільський голова допоміг переселенцям із житлом. Олена з донькою винаймає кімнату у бабусі, платить 500 гривень.

– Ми дуже вдячні, що вона нас прийняла. Бабуся пригощає, допомагає з продуктами, – говорить жінка.

Донечку влаштували у школу, вона в 4-му класі. Їй, зізнається мама,  важкувато. Дівчинка навчалася у російській школі, де було лише 2 уроки української мови на тиждень, російська  – щодня.

– Вона багато слів не розуміє, тому директор школи домовився, щоб займалася додатково з учителем, – розповідає Олена Володимирівна.

А ще мама задоволена, що у класі лише 5 учнів, тому донечці щодня приділяють увагу.

Усі інші рідні Олени Тімоніної залишилися на сході, з ними лишається тільки підтримувати зв’язок, який і так не постійний. Прикро, але, за словами жінки, їх усе влаштовує, і домівок вони покидати не збираються.

– Навіть ніхто з колег моїх не залишив окуповану територію, тому нині вони працюють від департаменту охорони здоров’я ДНР.

Про повернення жінка і не думає, тим більше що навряд чи там влаштується на роботу. Бо тим, хто хоча б на кілька місяців виїжджав на територію України, відтепер двері зачинені.

Хто зміг звикнути до пострілів і залишився там – живуть, як можуть. Деякі за рахунок батьків-пенсіонерів, колишніх шахтарів чи металургів, які встигли оформити виплати.

– А що? Їм Україна стабільно перераховує пенсії. І хоч створили пропускну систему, та їхати зараз нікуди не треба. У ЦУМах чи торгівельних центрах сидять «умільці» з ноутбуками, які можуть з вашої картки перерахувати необхідну вам суму собі на рахунок. І тут же ваше віддати готівкою. Доведеться лише заплатити комісію. Тобто їхати кудись знімати гроші немає потреби. Та й з пропусками виходить дорожче. Усе можна вирішити, не виїжджаючи з міста, – розповідає Олена Тімоніна.

Їй тепер немає чого боятися. Вона ризикнула без підтримки рідних виїхати з рідного пекельного Донбасу. Кинула все, щоб уберегти доньку від пострілів, забути про безсонні ночі, щоб залишитися «своєю» на рідній Україні.

Олена Савченко