Поетична студія лишилася «за бортом»?

Із історії ми знаємо чимало випадків, коли мистецтво лікувало нації, мирило народи, а справжня краса рятувала світ.

За такими прикладами не слід далеко ходити і шукати крізь віки, їх можна помітити перед собою, просто відкривши очі та душу в нелегкий час. Мистецтво може допомогти, але не завжди йому це дозволяють. Так, рік тому припинила свою діяльність мистецько-поетична студія «Провесінь» у місті Гадяч.

Не хочу видатися голослівною, та кому зважало коло юних поетів, які хочуть і можуть писати і творити красу?

Поетична студія в Гадячі заснована в 60-х роках ХХ ст. Григорієм Андрійовичем Шаньком – відомим поетом, членом Полтавської спілки літераторів, автором праць про М. Драгоманова, Лесю Українку, Олену Пчілку, П. Одарченка. Ще з того часу діти, студенти, дорослі, навіть пенсіонери збиралися разом і насолоджувалися словом, відчували похвалу і критику.

Саме ця студія викохала таких відомих нині людей, як драматурга Надію Крамаренко, краєзнавця Ганну Дейну, поета Олександра Недовіса та поета-початківця Наталію Юник. Ці люди перейняли Шанькове ремесло, навіть у буквальному смислі, адже Олександр Іванович Недовіс (член Полтавської спілки літераторів) у 2003 році, через кілька років по смерті Григорія Шанька, заповнив нішу вчителя слова Гадяччини, став керівником студії. Проте існувала вона тепер не при редакції газети, а при районному відділі освіти. Відтоді мистецький гурток наповнився новим поколінням, дітьми вже незалежної України, а Олександр Іванович разом із дружиною розпочали поширення культурної освіти Гадяцького краю. Адже не лише працювали з обдарованими дітьми, а й неодноразово публікували їхні кращі твори в «Гадяцькому віснику», готували альманах «Мистецьке гроно», давали змогу брати участь і перемагати в різних поетичних конкурсах, організовували читання в школах та бібліотеках.

Робота кипіла: працювали за ефективним методом – презентація і аналіз віршів, крім того, виносилися на обговорення новітні тенденції, цікавинки в літературі. Та за благородною метою ховалося багато проблем і невдач: неодноразово змінювалося місце засідання, а вчителі зі шкіл не відпускали учнів із уроків, мовляв, вони й самі можуть відкрити і розвинути всі таланти. Саме так крок за кроком відділ освіти дав знати, що поезія як культурна освіта нікому не потрібна, тим більше, крім припинення діяльності студії, застиг у виданні альманах із віршами студійовиків на необмежений час. То що це – криза фінансова чи духовна? Напевно, це криза людяності, це свавілля байдужості, бо фінансова сторона там надто мізерна. Тож минув рік, а ідеї Олександра Івановича щодо відновлення студії нікому не цікаві. Маючи можливість поспілкуватися з ним із приводу ситуації, що склалася, я отримала таку відповідь: «Ну як націлити молодь, як пробудити її, звернути увагу на те, що дійсно потрібно, доки є з ким і кому працювати, доки можна передати досвід наступним поколінням!? Від цієї байдужості просто опускаються руки. Згадай-но слова з Біблії: «Не хлібом єдиним жива людина»!» Боляче чути такі слова, бо мені теж близька ця тема: я шість років відвідувала студію, де, думаю, багато чого навчилася і досягла завдяки Олександру Івановичу, і цією допомогою я дуже дорожу.

Та зараз залишилося думати: чому так, чому студія, котра існувала більше півсотні років, лишилася «за бортом»? Новий світ, нові технології, нові ми?.. То що ж, усі зусилля – у небуття? Наше життя, на жаль, заповнене злом і горем, особливо в контексті сьогоднішніх подій. Тож варто дати поезії побороти його, відновити утрачені клітини душі. Та треба починати зі свого району, а не тягнутися туди, де нас не ждуть. Таланти є і будуть, та чи будуть вони комусь потрібними – зараз це і вирішується.

Діана Лагута