…Усе почалося тоді, коли приїхали військові на наші блок-пости

«…Поклала у кармани по 2 горішки, написала «Гадяч» і зашила»

 …Усе почалося тоді, коли приїхали військові на наші блок-пости   

То була ще рання весна, коли Тамара Гречкосій із чоловіком і кумою відвезли першу каструлю супу приїжджим солдатикам. «Поговорили з чоловіком: ну, діти ж стоять, треба допомогти», – говорить. У перші дні дислокації в нашому районі годували військових люди, поки налагодили харчування.

– Пізніше вже ми їсти не возили, а пропонували допомогу. То підшити щось, то попрати. Забирали хлопців покупатися,.. – згадує волонтерка.

Відтоді вона зі знайомими й підтримує зв’язок із тими хлопцями. Не раз дзвонили, щоб дізнатися, як справи.

– І от місяць тому до знайомого, Володимира Копайгори, який також допомагав нам, передзвонив мукачівський хлопець із однієї з військових бригад. Попросив номер когось із волонтерів. Каже: «Замерзаємо»…

Але Тамара вирішила нікого не шукати, а своїми силами допомогти бійцям. Так почала обдзвонювати знайомих, рідних, колег і збирати «гуманітарку».

«Просто сидіти на дивані – це щонайменше гидко»

– Коли ми приїхали до однієї жінки, то вона запитала: «Хто там у вас?» Кажу: «Слава Богу, немає нікого». І, повірте, це щастя – говорити такі слова. У мене брат служив в Афганістані, я знаю, що таке війна.

Тамара з чоловіком власним транспортом об’їжджали знайомих, а ті підключали своїх.

Збирали зимові речі: шапки, рукавиці, шкарпетки, куртки, кирзові чоботи…

– Одна знайома дзвонить і каже: «Знайшла четверо ватяних штанів. Думаю, що ж їм покласти у кишеню? Може, по десятці?» Я їй: «Що вони з твоєю десяткою в полі будуть робить?» А тоді, коли привезла нам, то й каже: «Знаєш, поклала їм у карман по 2 горішки, написала «Гадяч» і зашила». Отакі дрібниці, але думаю, їм буде дуже приємно.

Тамара розповідає, що є такі люди, які б і душу віддали. Ось як один із знайомих, Міша Пилипенко.

– Він, мабуть, всю консервацію вивіз. Кажу: «Міша, тебе й з дому виженуть!» Тоді ще нам і буржуйку запропонував, – розповідає Тамара.

Хоча були й такі, хто відмовлявся допомагати, мовляв, я ж плачу півтора відсотки. Дехто говорив: «Якби всі здали стільки грошей, скільки я, то війна б уже закінчилася». Або чули й таке: «Ми не хочемо допомагати будь-кому, тільки своїм».

– Але ж хто там чужий? Де свої, а де ні? – із розпачем говорить волонтерка.

Є ж такі, до яких звернулися, і вони обійшли  ще й усіх сусідів, зібрали хто що дасть.

«А ми, ми що? Робимо дрібниці» 

Тамара Гречкосій прийшла до нас в редакцію, щоб закликати людей зносити теплі речі. Після виходу оголошення, говорить жінка, люди дійсно почали зносити і одяг, і нитки. Уже жінки в’яжуть шкарпетки. Але нитки не завадили б ще.

– Я дякую всім, хто відгукнувся на допомогу і не став осторонь. Щиро вдячна чоловікові, що він ніколи мені не дорікнув, а навпаки підтримав.

Тамара не називає себе волонтером, а скромно говорить:

– А ми, ми що? От хлопці, які возять цю гуманітарну допомогу, їм дійсно подяка і заслуга. Вони ж, ризикуючи життям, їздять під обстрілами. Ми ж робимо дрібниці.

Олена Савченко