«Люблю малювати вночі»

Її, ще зовсім юну, життя вихором занесло у світ живопису. І відтоді не відпускає. Марина Давлетчарова не уявляє свого життя як без фарб, так і без простого олівця, що творить чорно-білі дива. На її малюнках оживає все – від польових квітів і до грайливих людських посмішок.

Про те, як дитяче захоплення переросло від кольорових олівців і гуашевих  фарб до професійних пензлів і акварелей, у розмові з гадячанкою Мариною Давлетчаровою.

– Марино, розкажи, як усе починалося. Дитсадок, школа, малюнки, стінгазети… Чи як потягнуло до живопису?

– Починалося все дуже банально. Я навіть не думала, що буду малювати. Хоча дійсно, у школі постійно малювала стінгазети, дуже любила підписувати листівки. Ще пам’ятаю, як мені довіряли журнал заповняти (посміхається – авт.). Але так сталося, що у 9 класі комусь із нас, двох сестер,  треба було залишатися в школі, а комусь іти далі навчатися в училище.

– Чому так?

– Розумієш, ми з сестрою навчалися в одному класі, сиділи за однією партою.  Батькам фінансово важко навчати двох. Хоча тут теж своя історія. Сестра Настя на рік старша від мене. Коли вона пішла до школи, я ще залишалася в дитсадку. Ми дуже сумували одна за одною, бо весь час звикли бути разом. Тому батьки змушені були і мене віддати в школу, тим більше підготовка у нас однакова. Зараз дуже вдячна і батькам, і Насті, що я йду в ногу разом із її ровесниками.

– Тобто ти взяла ініціативу піти в училище на себе?

– Так. Я скажу чесно: коли закінчуєш 9 класів, ще не усвідомлюєш, ким хочеш стати. Тоді мене дуже підтримали батьки та класний керівник. Я дужа задоволена, що 4 роки провела в училищі. Точно зрозуміла, чого хочу. Після закінчення вступила до Сумського педагогічного університету ім. Макаренка. Єдиною моєю помилкою було те, що я обрала спеціалізацію «Дизайн інтер’єру», а не «Макіяж, візаж». Перше більш пов’язане з комп’ютерною графікою, а я відверто скажу, що цього не люблю. Мені  більше подобається працювати руками. Просто малювати – це моє.

– Зізнайся, навчання в училищі дало тобі бажаний результат?

– Училище дало мені все. Я навіть в університеті перші два роки показувала набуте за роки навчання в Гадячі. Точно знаю: була там, де треба.

 – Згадай перші малюнки.

– Пам’ятаю, подруга попросила намалювати маму. А ще в гуртожитку часто питали:  «А зможеш?» І я змогла. Перші портрети були жахливі, чесно (сміється – авт.).

– Скільки часу витрачаєш на портрет?

– За три години цілком  можу намалювати замовлення.

– В якій атмосфері працюєш? У майстерні, із музикою…

– Ой, це, як кажуть, мій головний біль. Хотілося б мати кімнату, де могла б творчо працювати. Але зараз не маю можливості собі таке дозволити. Розумієш, у художників немає такого, щоб усе було складене і прибране. Мені хочеться стіл, де можна розкластися. Щоб це була суто моя кімната. А що стосується музики, то дійсно, рідко коли малюю в тиші. А ще люблю малювати вночі – саме тоді в мене творчий порив. Можливо, це пов’язано з тим, що я «сова», і мені краще вдаються справи в пізній час.

– Чи буває так, що виникає певний психологічний бар’єр, коли сідаєш малювати портрет?

– Так, помічала, що є такі роботи, за які не можу сісти відразу. Таке відчуття, начебто щось заважає. Можливо, це залежить від енергетики самої людини.

– Чи були роботи, якими не були задоволені?

– Чесно – ні. Хоча я сама собі критик. Навіть коли вже готовий портрет, я не віддаю роботу, поки вона мене саму не задовольнить. Навіть якщо люди говорять, що все класно. І я не зазнаюся. Коли мені вказують на неточність, якусь помилку, не ображаюся.

– Бувають вибагливі замовники?

– Не можна сказати, що вибагливі, але  є таке, що просять бровку підняти, губи збільшить, щоки зменшить…  Тепер, коли почала займатися візажем, роблю майже те ж саме  – корегую якісь недоліки, тільки вже не на папері, а на обличчі.

– Як давно захоплюєшся візажем?

– Віднедавна.  Зараз навчаюся цьому в Сумах.  Мені дуже цікаво.  Я займаюся майже тим же, чим і в училищі чи університеті, тільки тепер я творю на людині. Насправді я завжди любила малювати на людях. Бувало,  на парах розмальовую гелевими ручками однокурсників. Колись хотіла навіть займатися татуюванням.

– Які ще техніки використовуєш, над чим любиш працювати, окрім портретів?

– Дуже люблю акварелі. Натомість не люблю працювати з маслом. Звичайно ж, можу ним малювати, але не отримую від цього задоволення.

Якщо говорити про портрети, то мені найлегше малювати дівчину, коли можна «погратися» з волоссям.

Хочу сказати, що малювати може кожен. Знаю точно, що цьому можна навчитися, а отже говорити про те, що комусь дано, а комусь ні, безглуздо.  Я бачила людей, які просто ставили собі за мету малювати. Тоді, зізнаюся, задумалася: може, й не таким уже особливим і займаюся? Але величезну роль відіграє бажання. Якщо воно зникає  – то все.

– Чомусь мені здається, що у тебе весь будинок обвішаний малюнками…

– Ой справді, раніше так і було. У всіх кімнатах. Навіть бувало, як до когось приходжу і відразу починаю: «Отут вам треба картину, і отут, і отут» (сміється – авт.). А зараз той запал змінився на мінімалізм. Усе познімала.

– Дякую за розмову. Творчих успіхів тобі!

Спілкувалася Олена Савченко

«Дуже ображало, коли підходили в училищі викладачі і говорили: «Марин, перестань користуватися лінійкою». Я просто дуже рівні лінії малювала, і ніхто не вірив. Тільки студенти доказували, що я дійсно не користуюся лінійкою».