15 жовтня – Усесвітній день сільських жінок
«Якби хто так помотався!»
Коли в міських багатоповерхівках ще не світиться жодне вікно, коли спить навіть сонце, і ранок ще так далеко – село вже давно прокинулося і по-своєму почало новий день. Уже риплять дверцята в сараях, чути дзвін відер, мукання корови і рохкання поросяти. У селі, як кажуть, своя музика… От тільки спробуй під неї втанцювати!
Так, як це вдається звичайній сільській жінці.
Жінки-селянки – вони особливі. Їм вдається водночас готувати сніданок і поратися по господарству, проводжати дітей до школи, чоловіків на роботу, ще й перегукнутися з сусідкою через паркан і самим зібратися в дорогу… Тільки сільські жінки відпрошуються з роботи, щоб відпасти череду, а не виділити день для себе. І тільки вони, попри натруджені дні, знаходять час на жарти і навіть на пісні.
Саме з таким веселим настроєм із вранішнього доїння поверталися додому доярки, що працюють на Сватківській молочнотоварній фермі №4 Гадяцької філії ПрАТ «Райз-Максимко».
– Добав звуку, – просять водія автобуса, що розвозить їх по домівках. Дехто з гумором, починає підтанцьовувати, хтось поривається підспівувати.
Я дивуюся їхньому запалу та енергії – у кожної ж бо день розпочався ще до сходу сонця.
– У мене в три, – говорить одна з доярок.
– А в мене на півгодини раніше, бо ще ж три корови вдома, – додає інша.
Ось так щодня. Уранці своє порання, тоді швиденько на автобус – і на ферму.
– Нас із Римарівки забирають о 4-й ранку, потім заїжджаємо в Максимівку, а о 4.30 уже приїжджаємо сюди. О 5-й годині починається дійка, – розповідають жінки.
– Ось так і бігаємо біля своїх корівок, у кожної – група, де 50 і більше худобин, – продовжують.
На фермі близько 400 дійних корів, усіх треба й напоїти, і нагодувати, і підчистити. У кожної доярки по три доїльні апарати, це хоч якось полегшує роботу.
– Ой! А як раніше доїли руками! Бувало, як по 5 корів здоїш – аж руки пухнуть. А я колись подоїла 17 корів вручну… А ще їсти вручну роздавали, корзинами носили, каші варили… – згадують одна з поперед одної.
Мотаються жіночки до 8 годин, а тоді додому – у круговерть роботи, де знову приготування їжі, грядки, порання…А по обіді – вечірнє доїння.
– Прив’язуємо корови, солому розкидаємо. І так до пізнього вечора, – зізнаються доярки.
На питання, коли працювати найважче, жінки в один голос відповідають: «Узимку». Тоді ж чергують позмінно.
– 16 годин на ногах. І бігаєш-бігаєш… Якби хто так помотався! – розповідають.
Та про важку роботу не шкодують.
– Хто дояркою працює – той не жаліє навіть про те, що лишився в селі, – посміхаються жінки.
– Мені так і хотілося: де жити – там і працювати, – зізнається Надія Яременко з Римарівки.
Кожна з них уже звикла до сільської долі, щоправда й міськими вони ніколи не були. Хто де народився, там і пригодився, хто заміж вийшов з одного села в інше.
– Ось Оксана П’ятко найменше працює дояркою, – говорять жінки.
– Так, 8 років тут. А раніше була обліковцем на фермі, – зізнається.
Найбільшим, 20-річним, досвідом роботи дояркою може похвалитися Тетяна Буланова.
Таким дружнім колективом жінки працюють уже близько 10 років. Усі, як одна – у халатах і хустинках, і все ж такі усміхнені та милі. Та ще з жартами і піснями. У них є чому повчитися кожній жінці, яка по праву вважає себе міською.