Поетична душа

Наші за кордоном

Тетяна Григорівна Луценко  народилася в селі Шадурка в 1955  році. У селі не було школи,  тому  дівчинка навчалася у Мартинівці. З першого  класу вона була відмінницею. Її мама, Катерина Феодосіївна,  працювала в теплицях, а як відомо, земельні роботи найважчі, то додому вона поверталася дуже втомленою.

Батько, Григорій Іванович, працював на фермі і йшов з дому дуже рано, а повертався пізно, і дуже часто маленька Таня залишалася вдома сама. У сім’ї було велике господарство, і їй доводилося гнати на  пашу гусей, годувати свиней, курей та кролів, а ще готувати їсти на всю сім’ю. Коли Тані  виповнилося 15 років, їй довелося переїхати жити в Гадяч, у школу-інтернат. І тут вона була відмінницею, одна з кращих учнів школи, захоплювалася поезією Тараса Шевченка, Степана Руданського, Василя Симоненка та Ліни Костенко. Закінчивши 10-й клас, вона зрозуміла: її кличе мистецтво. Вступила до училища культури, на спеціальність «Диригент оркестру». Ще вона відкрила в собі непогані музичні здібності і почала вчитися грі на баяні та піаніно.

Роки навчання пролетіли дуже швидко. Училище вона закінчила із червоним дипломом і за направленням поїхала працювати завклубом у  смт Решетилівка. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Незабаром у них народився син Сергій, а потім  і донька Оксана.

Через 10 років спільного життя пара розлучилася. Тетяна повернулася в Гадяч. Роботи за фахом вона не змогла знайти, і їй довелося працювати в овочевому кіоску. Згодом вона познайомилася зі своїм другим чоловіком, який був родом із Західної України, вийшла заміж. Цей шлюб зберігся до сьогоднішнього часу.

У 1990-х справи пішли не дуже, а сім’ю треба було утримувати, тож Тетяна починає їздити на заробітки за кордон: Росія,  Румунія, Польща. У 2008 році у неї з’явилася думка виїхати на заробітки до Італії. До цієї поїздки вона готувалася дуже довго, два роки вивчала мову, шукала способи заробітку. У  2010 році вона таки поїхала. Було пролито багато сліз через те, що довелося залишити свою сім’ю. Приїхавши в Італію, Тетяна влаштувалася  доглядати  за дідусем. Спочатку  їй було важко, її принижували, іноді вона не розуміла,  що від неї хочуть, а одного разу через те, що вона неправильно закрила двері, її зіпхнули зі сходового майданчика. Не витримала, поїхала у Помпеї. Знову  робота по догляду за старими.

Цього літа Тетяна приїжджала в Україну, провела із сім’єю місяць. За цей місяць вона побувала в Гадячі, Полтаві та Решетилівці, і скрізь були її раді бачити. Після місячної відпустки вона відлетіла до Мілану, де мріяла побувати все життя. Там вона знайшла роботу, але вже в останній момент родина, яка хотіла її найняти, відмовилася від її послуг. Вона  знову залишилася сама в чужому місті. Але, на щастя, знайшлася родина з України, яка взяла Тетяну до себе пожити на кілька днів. Труднощі не лякали Тетяну, тому вона досить швидко знайшла собі нову роботу, але вже у Швейцарії – доглядає за жінкою, яка перенесла важку операцію. 

Її життя як письменника розпочалося після розлучення, але тоді було багато клопотів, і Тетяна закинула вірші, і тільки через 20-30 років, будучи в Італії, знову почала писати. В Італії її помітила община українських письменників, до якої вона згодом вступила. Зараз виходить уже друга збірка її віршів.

А ЗА ПОРОГОМ ОСІНЬ

Вже весни ніжним квітом відбуяли,

Гаряче літо крізь життя пройшло.

Багряна осінь в гості завітала

І холодом дихнула у вікно.

Ще дні бувають теплі і погожі,

Буває сонечко пригріє, як колись.

Але ж я знаю – за дверима осінь

З дощем і вітром обнялись.

Важкі і сірі хмари – їхні діти –

На землю дивляться з гори,

То заблукають десь у лісі,

То зливою обмиють всі двори.

Вітрисько різко і зухвало

Смика коси самотньої верби…

Бо за порогом справжня осінь,

А там, дивись, вже недалеко й до зими!

ДЗВОНИ, ДЗВОНАРЮ

Стара верба аж стогне від морозу,

А дуб стоїть на чатах, як козак.

Напевне, він вартує мертву тишу,

Що вже давно панує на полях.

Зима засипала снігами сонну грушу,

В старий садок хіба зайці зайдуть,

Або з-за хмар посвітить ясний місяць,

Послухать, де і як вітри гудуть.

В глибокім сні сільські хатини,

Зачинено всі двері на замки.

Дзвонар чомусь не б’є у дзвони,

Наказано, бач, тишу берегти.

Чого чекаєш ти, дзвонарю?

Чому не вдариш на сполох?

Ти ж відчуваєш, мертвий холод

Долає рідний твій народ!

Махнеш руками раз і вдруге,

Тягни за всі мотуззя і шнурки.

Ти ж відчуваєш як той холод

Пронизує твої кістки!

Хай дзвони дзвонять відчайдушно,

Нехай пробуджують народ.

Вже час нам голови підняти,

Вже час ту силу побороть!