Визволення Гадяча
Погляд в історію
Формально датою початку Сумсько-Прилуцької операції вважається 25 серпня 1943 року, коли війська 27-ої армії перейшли в наступ і в ході запеклих боїв оволоділи Охтиркою.
За задумом Чернігівсько-Полтавської стратегічної операції війська Воронезького фронту мали розгромити угруповання противника в районі північніше Харкова, а потім просуватися на Полтаву, Кременчук з метою захопити переправи на середній течії Дніпра.
Фронт входив у битву без перепочинку й перегрупування, здійснюючи ліквідацію бєлгородсько-харківського угруповання противника (завершальна частина Курської битви 12 липня — 23 серпня): тільки 23 серпня, відбивши потужний контрнаступ німецьких військ на Охтирському виступі, радянські війська оволоділи Харковом. Після визволення Харкова значення Охтирки як опорного пункту в загальній системі оборони харківського напряму було втрачено. Загроза оточення охтирського гарнізону змусила фашистське командування прийняти рішення 23–24 серпня залишити Охтирку і відвести війська на новий оборонний рубіж.
Не зважаючи на те, що командування фронтом своєчасно виявило відхід німецьких військ і прийняло правильне рішення про початок операції на добу раніше, ніж це було заплановано, радянські війська не змогли заволодіти ініціативою: до кінця серпня війська 4-ої танкової армії німців здійсненням рішучих контрударів і маневру по вирівнюванню лінії фронту змогли закрити прорив на південний захід від Охтирки. Одночасно був призупинений наступ радянських військ на ділянці німецької 1-ої танкової армії, однак в ході оборонних боїв її сили були знекровлені. Першими на терени Полтавщини вступили війська Воронезького фронту, якими командував генерал Ватутін. 3-ій гвардійський мотострілецький корпус вів наступ на північному заході області в напрямку Гадяча, де зустрів упертий опір німців. За період з 17 по 31 серпня 1943 року він втратив 3714 чоловік убитими, пораненими і зниклими безвісти, а за час із 31 серпня по 2 вересня — ще 1342 бійців і командирів Червоної Армії.
28 серпня воїни 38-ої стрілецької дивізії перейшли кордон Сумської і Полтавської областей і вступили на терени Гадяцького району. Навальною атакою вони зайняли Московський Бобрик, Мартинівку і Веприк, але наступного дня німці з допомогою танків витіснили радянські війська і знову захопили ці села. 30 серпня бої тривали з перемінним успіхом. Німці успішно використовували танки та авіацію. 31 серпня радянські війська, підтягнувши резерви, знову перейшли в наступ і визволили Мартинівку і Московський Бобрик. Проте вже наступного дня німці з використанням танків спробували контратакувати і потіснили підрозділи дивізії на 300 метрів, але дальшого успіху не домоглися, незважаючи на сильний артилерійський вогонь. Радянські війська несли важкі втрати. Лише протягом 1 вересня в дивізії загинуло 270 чоловік. 2 вересня 253-я стрілецька дивізія при підтримці 4-го танкового корпусу вдруге вступила до Веприка, утративши при цьому більше 300 чоловік
На підступах до Гадяча розвідник 9-ої гвардійської механізованої бригади 3-го гвардійського механізованого корпусу С.М. Васюта дістав наказ розвідати сили ворога і його вогневі позиції. Танкіст на великій швидкості увірвався в розташування німців, знищив протитанкову гармату і декілька кулеметних гнізд, але в бою його танк було підбито. С.М. Васюта і його товариш по екіпажу Білоніжко вискочили з палаючої машини і почали відстрілюватися від німців. Коли закінчилися набої, вони вступили в рукопашний бій і в нерівній сутичці загинули смертю героїв .
Напружені бої на підступах до Гадяча тривали і з південного сходу — на Зіньківщині, де наступали 23-я, 116-а і 136-а стрілецькі дивізії. Німці намагалися перетворити Гадяч на важливий опорний пункт на північному заході Полтавщини з тим, щоб затримати переможний поступ Червоної Армії на Лівобережній Україні. Цьому сприяло вигідне географічне положення міста, розташованого на високому правому березі Псла. У Гадячі і навколо нього була створена потужна система оборони з мінними полями і дотами.
Село Бірки також було перетворене у важливий опорний пункт, який прикривав шлях Червоної Армії до Зінькова. Протягом 2–4 вересня його штурмували підрозділи 136-ої стрілецької дивізії. У ході жорстоких боїв дивізія втратила 230, а при звільненні 6 вересня Зінькова ще 250 чоловік убитими і пораненими .
У ніч на 12 вересня вдалим маневром, обійшовши ворога з півночі, радянські війська звільнили Гадяч. Боячись потрапити в оточення, німці панічно відступали і не встигли знищити місто. 13 вересня була визволена Лохвиця, 16 — Чорнухи, 18 — Миргород, 19 —Лубни, Хорол, Пирятин. За значний внесок у звільнення цих міст наказом Верховного Головнокомандуючого 309-ій стрілецькій дивізії було присвоєне почесне звання.
Однак, станом на 15 вересня війська фронту значно відставали від лівого крила Центрального фронту. Інколи розрив між військами двох фронтів становив 100–120 кілометрів. Складалася обстановка, коли війська 60-ої і 13-ої армій Центрального фронту могли завдати удар у фланг ворожого угруповання, яке вело бої проти військ правого крила Воронезького фронту і стримувало їх просування, і тим самим перешкодити німецьким військам відійти за Дніпро. Однак радянське командування не скористалося даною перспективою, а німецькі війська врешті-решт отримали наказ про відведення всіх армій групи «Південь» на лінію Мелітополь — Дніпро (до району вище Києва) — Десна. 4-а танкова армія мала завдання переправитися на правий берег Дніпра частиною сил у районі Канева, а головними силами армії — біля Києва і забезпечити встановлення зв’язку за Дніпром із розташованим північніше правим флангом групи армій «Центр». Німецьке командування остерігалося, що лівий фланг групи армій, де перебувала 4-а армія, взагалі може бути відрізаний від Києва.
Остаточно напрямок основного удару Воронезького фронту був визначений у середині вересня: фронт продовжував наступ на київському напрямку, розмежувальна лінія між Центральним і Воронезьким фронтами була відсунута на північ. Головним напрямком останнього став чернігівський (оволодіння військами 60-ої армії Черняховського 19 вересня Прилуками, які перебували за межами розмежувальної лінії фронту, відбулося всупереч розпорядженню командування фронтом).
Розвиваючи успіх на Лівобережній Україні, війська Воронезького фронту вийшли до Дніпра в районі Києва: на 80 кілометрів південніше, навпроти села Букрин, та північніше, на лінії Лютіж — Вишгород.
22 вересня 40-а армія, з ходу форсувавши Дніпро в районі Переяслава-Хмельницького, захопила плацдарм на правому березі ріки в районі Великого Букрина. З метою ослаблення опору на правому березі Дніпра, радянське командування зважилося висадити на правий берег парашутний десант. Так 24 вересня 1943 року розпочалася Дніпровська повітрянодесантна операція. Головним завданням операції було утримання повітряним десантом Букринського плацдарму з метою сприяння зосередженню на ньому необхідної для продовження наступу кількості радянських військ та недопущення прориву військ Вермахту до захоплених загальновійськовими з’єднаннями плацдармів.
Результати операції
У ході операції радянські війська зазнали значних втрат. Втрати склали 177504 солдати й офіцери, у тому числі безповоротні — 46293, санітарні — 131211 чоловік. Середньодобові втрати сягали майже 5 тисяч бійців у день.
