Життя, мов фотоплівка
12 липня – День фотографа
«Скільки ми з твоєю мамою об’їздили, скільки назнімали!», – зустрічає мене своїм крилатим висловом Анатолій Андрійович Зубко. Чому крилатим? Бо щоразу, коли я прошу розказати щось про робочі будні, він завжди починає розповідь саме цими словами. Ось так і зараз. Коли повідомила, що хочу зустрітися з ним напередодні Дня фотографа, то він вкотре відповів, махнувши рукою: «Та що там про мене писати?». Але хай що не каже — розповісти є про що.
От навіть те, що, мабуть, немає такої людини в районі ,в кого б у альбомі не було б фотографії, зробленої Зубком. То чи не вправі цей чоловік із повним розмахом святкувати мало кому знаний День фотографа?! А скільки матеріалів із підписами «Фото А.Зубка» було не лише в районних, а й обласних газетах! От навіть і ця сторінка не обійшлася без його майстерності (у матеріалі про рибалку його ж фото). А ще, мені іноді здавалося, що його більше знають ніж кореспондентів, адже людське око перше ловить картинку, а вже потім текст.
«Кого я тільки не знімав – від депутатів Верховної ради і до простих комбайнерів», — згадує Анатолій Андрійович.
Із далекого 1966 року тягнеться, немов плівка фотоапарата, бурхливе життя Анатолія Андрійовича Зубка. Саме тоді і почав працювати над фотографіями. Спочатку був учнем фотографа при побуткомбінаті, пізніше – і сам тут освоївся.
«Тоді скільки роботи було – не присядеш! Фотографії на документи,на листівки, колективні фото, весілля…», – згадує мій колишній колега.
Потім життя вихором занесло на Північ, де проходив армійську службу, там знадобилося й уміння тримати фотоапарат. У Архангельській області, на Новій землі, став старшим сержантом. Працював фотокореспондентом газети «Часовой севера».
«Фотографували військові об’єкти, літаки, солдатів, офіцерів. Газета була подібна до «Зорі Полтавщини». За сімейними обставинами відкликали додому – захворів батько. Там мене чекали 8 місяців, але я залишився вдома», – розповідає.
Це, за словами, досвідченого фотографа, – єдине, про що він шкодує в цьому житті. Але так склалася доля. Повернувся Анатолій Андрійович у побуткомбінат. Звідти пішов у редакцію районної газети.
«Панасенко, колишній редактор «Будівника комунізму», попросив підмінити фотографа, бо той захворів. Тож я з півроку був позаштатним. А тоді ж офіційно запросили на роботу».
Із 11 травня 1971 року Анатолій Андрійович почав працювати в районці. Та й заслужив неабияку повагу як серед перших осіб, так і серед простих людей. Бо знають, як сфотографує, то і «карточку» зробить, і пам’ять буде. Більше 40 років віддав роботі з фотоапаратом.
Я завжди дивувалася Анатолію Андрійовичу, бо попри поважний вік і вже підкошене здоров’я, скільки всього встигав. Він і на полі, і на шкільному святі, і на рибалці, і з онуками…
Він – той, хто змушував посміхатися навіть натруджену днями доярку, той, хто просту сільську жінку робив обличчям газети. Він завжди умів підтримати розмову і передати досвід. Правда, по-своєму… Може й гримнути, а може й ласкаво посміхнутися. А його гумор чого вартий! «Що не слово, то афоризм, хоч записуй», – часто казали в редакції.
«Робота, що не кажи, була цікава. Скільки знімали! Та й тираж «Будівника комунізму» тоді був 22 тисячі. Що там казати! І колектив завжди дружній – і тоді, і останній…», – потирає білі, немов у молоці, вуса. І вдивляється синню очей вдаль, і губиться думками у спогадах….
P.S. Попри чималу різницю у віці, я досі вважаю його своїм другом і наставником, хоча ні, краще товаришем – саме так він любить називати усіх близьких йому людей.
Зі святом Вас, Анатоліє Андрійовичу!
Олена Козаченко
