«Одне було добре – годували, як на убой!»

Важко уявити, скільки болю і горя завдав Чорнобиль. Аварія на ЧАЕС не пройшла безслідно для всього людства, але її наслідки могли стати ще масштабнішими, якби не ті, хто відчайдушно боронив нас від  страшної радіації.

Волею долі життя для них розділилося на «до» і «після» Чорнобиля. 

«Чорнобильці нічого тобі не розкажуть. Тільки згадаю, що держава нас «надула» – оце і все. Оце і всі спогади. Ну що ти згадаєш?!»

– говорить учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Розчарований та ображений, чоловік навідріз відмовився називати своє ім’я.  

Нагадаємо, 25.01.2012 року нібито через брак коштів у державному бюджеті Конституційний суд прийняв рішення, згідно з яким Кабінет Міністрів має право скорочувати соціальні виплати населенню. Після того чорнобильцям  стали виплачувати пенсії у кілька разів менші, ніж це передбачено законодавством.

«Хто був, той не скаже нічого після того, як пенсію забрали, – продовжує чоловік. – Немає довіри. Навіть бажання розмовляти про це немає. Я й не згадую», – розвертається, щоб піти.

Але, видно, зачепила його ця тема за живе, повертається до розмови.

«Був я там до двох місяців, потім замінили, сімейні обставини так склались. Раніше з гадяцьких туди тільки хлопці зі «швидкої» потрапляли.  Усіх загрузили в автобус і повезли до Пирятина на полігон, там нас формували. Потім, поїхали у Окопи, Гомельської області, там ми і стояли. Командир дивізії прилетів вертольотом і сказав коротко і ясно: «По 100 рентген, інакше – тюрма». Побув хвилин 10 і полетів (також другу категорію має, він же був). А тоді що ти скажеш? Нічого. У той час партія – вперед, а підлеглі – ззаду. Нічого ти не зробиш. Усе поневолі. Сказали: бери лопату і копай. Покопали ямки, поставили стовпчики. Уранці кажуть: не там, переносьте. А де ти дінешся? Невільні були».

«А Ви що робили?» – цікавлюся.

«Машиною землю возив. Аж соромно людям казати. Екскаватор ватажив, а ми вручну розвантажували. Потім бортовими машинами сипали насип, щоб БТР-и ходили і охороняли. А офіцери хитрі були, дозиметром виміряють, де найменша радіація, як стануть уранці, так не двигаються до вечора. Не здвигувались, хоч там ладилось чи не ладилось, вони відтіля і один не виходили. Оце зло бере, розумієте?»

 «Важко було?» – запитую.

«Стояли на болоті, плащ палатка до ранку мокра, на сирих дошках спали. Отакі умови,  – зітхає чоловік. – Нам усім там не солодко було. Трава по шию на болоті росла – машини вгрузали. Поставили нас, а кругом ліс. Заходиш у ліс, запах як розбовток, тухле яйце, довго не встоїш. Той  ліс Гомельську область і спас. Якби не він… Там хвоя сіра була. Дощ ллє, як з відра, а дороги  поливають.  Спеціальний розчин стікав на обочину і трава така робилась шершава, як целофан. Також забороняли  на обочину виїжджати. Як ламалась машина, то кидай на трасі. Не можна, щоб пилюка не піднімалась. У нас навіть собаки в респіраторах ходили».

«А як здоров’я Ваше? Дуже погіршало?» – питаю.

«Багато йшло в Чорнобиль хворих, а у мене тоді навіть карточки не було медичної. Як лось бігав, мене в районі ніхто не доганяв. Але після того одна картка архівна і ще одну  завели вже. Я, як тільки вернувся, у лікарню відразу ліг. І зір  за один день сів. Кровообіг у судинах 0,3 всього. А пульс є, врачиха у Полтаві сказала, – сміється,– Зуби випали, два всього свої залишилось. Тиск 80 на 50. Після того як повернувся, лікарі казали, що все стане на свої місця – і тиск стабілізується, і все інше наладиться. Та де там воно лікується!  Раніше клали в лікарню на 24 дні, і лікування держава фінансувала, так хоч трохи кращало самопочуття. А тепер, коли здоров’я все гірше й гірше, ми в лікарню всього на два тижні можемо потрапити! Я б і радий був би довше полежати, підлікуватись, так дорого, не потягну фінансово. Останній раз відлежав 14 днів, а толку – нуль. Яким прийшов – таким і виписали. Так це я не пив усе життя, а хлопці, що пили, їх уже давно немає. Отак і приходить невидима смерть».

«Ще щось розповісте?»  – запитую.

«Ми ще й на екскурсію в  Наровлю  їздили, дивились самогонні апарати. Це такі величезні штуки, що у нас я таких не бачив ніколи, на весь універмаг один апарат. У вихідні машиною їздили скуповувались. «Коровку»( цукерки  – авт.) привозили, так у той час їв і хотілось, а  зараз – одна мука.

От спогади і закінчились. Уже один траур починається. Не можу згадувати оце все. Так вони нас наказали, добре наказали. Ми ж багато не просимо. У наш час треба бути справедливим. А що згадувати: як Янукович з Азаровим пенсію у нас забрали? А я ж за них голосував постійно. Прочитав у «Гадяцькому віснику», що всі регіонали одноголосно проголосували за постанову про виплату пенсій чорнобильцям. А до влади прийшли, то й ці виплати відібрали. Сказали, що не вистачає коштів! Собі нагребти вистачило, а чорнобильцям допомогти – ні.  Зараз чуємо: виплатимо колись. А коли? Кажуть, нібито у травні будуть платити. Це вже буде нам під 70, якщо й доживемо. Та й то який смисл нам уже вертати ті гроші? Чи потрібні їм наші  болячки? Їм гроші треба. Варвари та й усе», – розповідає із сумом в очах.

«Нікого ти не найдеш, щоб тобі спогади розказав.  Після того я ні на збори не ходжу. Бо там одна несправедливість. Краще оце на лавці сидіть і потихеньку котушку перебирати, – посміхається чоловік. – Ні, брешу, можуть згадати ті, хто не був там. От вони можуть «лапші навішати». Їх багато у нас є. Любий чорнобилець тобі скаже, що держава нас обібрала. Нам тоді так сказали – це було при СССР, а не при Україні.  Рішення судів нашому уряду до одного місця. Що хочуть – те й роблять. Одне безвластя. Одне що було добре – годували, як на убой! Всього було удосталь: і огірки, і помідори, і сир, і тушонку, і соки давали. Оце одна заслуга держави, більше згадувати нічого».

Оксана Кириченко