Валентина дістала з поштового ящика пухкий конверт. Листи переважно надсилали чоловікові, тому спершу й не глянула, кому саме адресоване послання. Потім додивилася: лист – для неї. Прізвище відправника незнайоме.

Вам – прекрасні, незрівнянні, наче сонечко весняні, цих букет вітань, що підібраний з любов*ю. Щастя! Радості! Здоров*я! здійснення бажань!

До палати завели новеньку. Сорочка їй дісталася надірвана знизу, халат куций, зате капці були розмірів на п’ять більші, ніж треба. З-під напнутого гострим животиком халата стирчали тоненькі кривенькі ніжки. Очиці, носик, ротик – усе було дрібненьке, невиразне. Лице майже повністю вкривали руді плями.

– У мене, мабуть, дівчинка буде, – заявила вона з порогу. – Бачите, яка я розмальована? Це, кажуть, донька мамину вроду забрала, – заторохтіла.

Яскравими, червоними сердечками і святковою презентацією « З Днем закоханих» зустріла Гадяцька спеціалізована школа І – ІІІ ступенів №4 своїх вихованців. З ініціативи учнівського самоврядування проведений ярмарок Валентинок.

От уже Вустя клопотуха! Як щось надумає собі, то ні їсть, ні спить, усе перебирає в думці, як воно буде та що. А надумалася їхати до сина. Тепер довгими осінніми вечорами мала роботу — подумки мандрувала до Харкова. Правда, вона там і не була ні разу, але якось добереться, у місті ж теж люди живуть, підкажуть. Адресу, написану синовою рукою на аркуші з блокнота, поклала посеред столу та все поглядала: чи правильно запам’ятала? Бо така пам’ять стала, що дуже на неї не надійся. Зарані обдумувала, що повезе на гостинець. Слава Богу, є що взяти – вродило і в саду, і на городі.

Зимовий вечір спивав сльози. Спогади визирали з кожної щілини пам’яті. Вона перебирала старі листівки. Він завжди вітав її віршами. «Я шукав тебе тисячу літ. У міжчассі, міжсвітті, між тривог і доріг. Я бродив поміж веснами. Об літо надії палив. Осінь гоїла рани дощами. Серед заметілей тебе я зустрів. Білий світ вальсував під небесний оркестр. І сніжинки ставали сонцями».

Назар з’явився у житті Наталі несподівано. Завжди привітний, усміхнений і готовий в потрібну хвилину підставити своє плече. Із ним Наталя почувала себе легко і невимушено, ніби знала його вже багато років.

Уся дев'ятиповерхівка була схожа на величезний вулик, що гудів, ворушився, метушився і чекав. Йсі чудово знали, звідки ті нещастя, що накрили будинок чорним рядном кільканадцять останніх років. Петро прекрасно розумів, що якби не гаркнув на відьму, коли та курва чорна тільки в'їхала в квартиру на третьому, то не пішла б від нього його Свєта з дочкою. Люба і Оксана знали, що якби вони на початку її життя тут були здоровкалися з нею, то може і не пили б так «по-чорному» їхні алкаші. Маруся знала, що якби її малий не кинув якось у відьмине вікно каменюкою, то не сидів би зараз у колонії для неповнолітніх. Усі, хто так чи інакше колись їй не догодив, були покарані. Доля віддячила кожному. Навіть стара Лисавета, якій до відьми не було ніякого діла, вона просто її не помічала, і ту скарано тим, що до неї її діти уже років п'ять навіть не потикаються. Тому й гудів будинок, усі прекрасно розуміли, що якщо відьма помре, то скінчиться чорна полоса. А ще знали, що відьми помирають важко і довго. І «швидка» під під'їздом геть не сприятиме прискоренню цього процесу.

Багато років поспіль Гадяцька районна бібліотека для дітей під час зимових канікул проводить ряд цікавих і захоплюючих заходів для своїх користувачів.

Леся аж замружилася від щастя, коли Ярослав запропонував їй вийти заміж. Спокійний, терплячий, неговіркий, він був успішним бізнесменом, купував дорогі подарунки, але ніколи не говорив красивих слів, про які мріє кожна дівчина. «Ти що, не кохаєш мене?» – якось відважилася його спитати. Ярослав почервонів: «А хіба ти цього не відчуваєш?»

І ось ця його пропозиція… Теплі руки Ярослава обіймали її тендітне тіло, і Лесі здавалося, що вона, мов пір’їнка, летить над хмарами.

Перед тим, як подадуть заяву до РАЦСу, Ярослав забажав поїхати з Лесею до його бабусі. Старенькій не терпиться побачити наречену єдиного онука.

Дядько Петро не був завсідником сільського буфету, але, бувало, на пиво заглядав. А діти бігали туди за солодощами.

– Геню, – гукав дядько Петро до продавчині, – дай-но Манюні шоколядку більшеньку. Зараз я заплачу.