м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

«Я б так хотіла мати брата…»

життяІрина навчалася у тернопільському виші. Їй, простій сільській дівчині, дуже подобалося це місто. Якось пішла на залізничний вокзал дізнатися, чи не змінився розклад поїздів. Здебільшого завжди так було у зимовий і літній час. Зупинилася на тротуарі на червоний сигнал світлофора, як біля неї, мов з-під землі, виріс стрункий високий хлопець. Кинувши на неї погляд великих синіх очей, несподівано вихопив у неї з рук мобільник.

«Вибачте, мені терміново потрібен телефон. Мій щойно впав і побився. Зачекайте мене тут», – мовив на ходу і побіг, оминаючи тролейбус.

Хтось скрикнув: «Чи ти дурень? Потім водій винуватий буде!» Люди ошелешено дивилися на розгублену Іру. Хтось кинувся наздоганяти юнака, але він щез так само несподівано, як і з’явився. Прибита такою прикрою пригодою, Іра вже й забула чому йшла на вокзал. Годину простояла на тротуарі, сподіваючись, що її кривдник все ж повернеться. Вибачиться, поверне мобільник. Але його не було.

Подруги з кімнати порадили Ірині написати заяву в міліцію. Вона вагалася, не могла повірити, щоб справжній злодій ось так, на очах багатьох людей, відважився вкрасти телефон. Мабуть, він, дійсно, був йому терміново потрібен. Подруги сміялися з її наївності, а Іра все ще сподівалася – хлопець знайде її сам. Тепер це легко можна зробити через соцмережі. Але її ніхто не шукав… Телефону Ірі було дуже шкода. Тим паче, це мамин подарунок їй на день народження. У ньому багато функцій, гарні світлини. Без мобілки їй – ніяк. Мама розповідала, що колись не було мобільних телефонів. Не у всіх і стаціонарні були. На побачення, у гості ходили, заздалегідь домовившись, при розмові чи у листах. Тоді в моді були наручні годинники. Їх точність звіряли по радіо. Годинник вважали гарним подарунком. Якщо маєш годинник, отже, вже дорослий.

Приїхавши додому на вихідні, Іра розповіла мамі про пригоду з телефоном. Але мама була якась далека, ніби не своя. Іра стривожилася: «У мене вкрали телефон. Ти чуєш, мамо?»

«Не переймайся цим. Інший тобі куплю», – спокійно відповіла мама і прилягла на дивані, втупившись очима в стелю. Такою неуважною, пригніченою Іра ніколи її не бачила. Що з ненькою? Чи, бува, не захворіла? Іра дуже боялася цього, адже, окрім  матері, нікого не мала. Свого батька вона не знала. Мати уникала розмови про нього. Вона й не наполягала: очевидно, на це у мами була вагома причина. Якби ж то в неї була сестра чи брат! Особливо, брат. Старший. Високий. Вродливий. Із синіми-пресиніми очима, як у того хлопця з вокзалу. Який би заступився за неї, чогось навчив, чи навіть насварив, посперечався…

Іра взялася прибирати. Прополола грядку, підмела подвір’я. Здивувалася: у мами грядочки завжди були чистенькі, а тут – такий кожух виріс. Що ж з ненькою сталося? Хотіла поговорити, але мама заснула чи вдавала, що спить. Тому вирішила не турбувати її.

…Мобілку Ірі віддала комендант. Дівчина здивувалася: як той хлопець знайшов її, адже вони незнайомі! Та все ж дуже зраділа.

Швидко летіли дні тижня. Скоро канікули. Мабуть, знову змінили розклад поїздів на літній період. З того дня, як у неї відібрали телефон, вона їздила автобусом. Але потягом зручніше і дешевше. Тому Іра знову пішла на вокзал. Направилася до таблиці розкладу, як раптом зовсім близько почула знайомий голос. Мама? Так, це була вона. Обіймала в куточку якогось чоловіка. Модні джинси, струнка постава, «адідасівська» куртка свідчили, що він ще зовсім юний. Іра не повірила своїм очам. А коли той озирнувся, ніби прикипіла до землі. У неї запульсувало все тіло. Впізнала хлопця, який колись висмикнув з її рук телефон. Але при чім тут її мама? Перед очима в Ірини замиготіло, перехопило дихання. Що ж приховує матір від неї? Ще хвильку почекає і спитає про це в обох. Але мама, вручивши хлопцеві сумку, повернула до потяга, який вже стояв на колії.

І цього разу Ірина не уточнила графік свого поїзда. Мов мара, попленталася назад. Вирішила остаточно – додому на вихідні не поїде! Щось обірвалося їй усередині, замуляло біля серця. Вона ж помітила, що мати дуже змінилася. Колись виходила за нею на зупинку, вранці – проводжала, наталувавши важку сумку. Тепер усе не так. Іра сама збирає продукти в гуртожиток. Сама сідає в автобус. Давно не було у них з мамою відвертих задушевних розмов. Хай простить їй Господь, але Ірина більше не хотіла бачити маму Софію. Як могла вона зв’язатися з таким молодим?  Огидно, соромно, страшно! Навіть, коли почнуться канікули, буде сидіти в гуртожитку. Домовиться з комендантом, допомагатиме робити ремонт.

Наступного дня, повертаючись із лекцій, Іра побачила маму. Та сиділа на лавочці біля гуртожитку і чимось нагадувала поранену пташку. Поруч – сумка, звісно, для неї, Ірини. «Доню, чому додому не приїхала? На дзвінки не відповідаєш. Я всю ніч не спала  – тривожилася. Ось, продукти тобі привезла»,  – якось винувато мовила Софія. Іра присіла поруч. Тільки тепер помітила, як мати постаріла. Не знала з чого почати розмову, але й церемонитися з матір’ю не хотіла: «Не дуже переймайся мною, мамо. Ти ж заміну собі знайшла. Не оправдовуйся. Я все знаю. Бачила тебе на вокзалі. Молодий, симпатичний. Хто він, мамо?». З очей Софії покотилися сльози: «Ти нас бачила, Іро? Що ж, може, воно і на краще. Нам давно слід поговорити. Але я не знала з чого почати, чи зрозумієш?»

Іру аж пересмикнуло: «Я не маленька! Усе розумію – ти молодого коханця собі знайшла! За любов йому гостинці возиш?» Софія широко відкрила очі: «Коханця? Та що ти таке кажеш, донечко?»

…Мов хвилі тихого струмочка, попливли з уст Софії розпачливі слова. Вона росла сиротою. Своїх батьків не пам’ятала. Виховувала її тітка Іванна –  татова рідна сестра, яка неохоче розповідала про них, кожного разу змінюючи факти.  Згодом Соня дізналася від людей, що насправді батько-пияк сильно побив матір і від отриманих травм вона померла. А сам скоїв суїцид…

Після школи Соня пішла вчитися в училище на швачку. Зустрічалася з місцевим хлопцем із багатої родини. Дізнавшись, що вона вагітна, він її кинув. Але це ще було півбіди: мати коханого, до якої Соня прийшла зі своїми жалями, зробила все для того, щоб її за нібито аморальну поведінку відрахували з училища. Тітка Іванна теж не підтримала дівчину. Зчинила страшний скандал. Зібрала у клунок найнеобхідніші речі і вигнала з дому: «Не досить, що тебе годувала, в інтернат не здала, то ти ще й приплід мені принесла! Щоб мої очі більше тебе не бачили!» Виштовхала Софію у спину.

Нині їй страшно згадувати, як тоді поневірялася – жила на вокзалах, переховувалася у вагонах потягів, жебракувала. Дитину народила у лісосмузі. Жінка, яка пішла на крик новонародженого хлопчика, викликала міліцію і «швидку». Писати заяву про відмову від дитини було нестерпно важко. Але виходу не було. Поїхала в Тернопільську область, влаштувалася на роботу нянечкою в сільський дитсадок. Тут їй припала до душі симпатична, цікава дівчинка, в якої при пологах померла мама. Вона вирізнялася з-поміж інших дітей, бо була погано вдягнена, нерозчесана. Тому Софія прасувала їй платтячка, заплітала кучеряве волоссячко. Мачусі, котра, окрім дівчинки, мала ще трьох своїх дітей, часу на Іринку не вистачало. І ніби аж зраділа, коли Софія захотіла вдочерити дівчинку…

Іра незрозуміло дивилася на матір. У неї пересохло в горлі: «То це була я? Скажи, мамо?»

«Так, це була ти. Але ти мені рідна, розумієш? І те, що я мимоволі відкрила тобі таємницю, нічого не змінює. Навіть тепер, коли Денис, мій син, розшукав мене. До речі, він теж  студент. Вихованець дитбудинку», – сумно мовила Софія. Тоді, коли вона вперше зустрілася з ним, у Дениса зламався телефон. Він, як молитву, завчив номер матері і дуже здивувався, що її номер був у телефоні незнайомої дівчини. Про це він розповів Софії. Звісно, та впізнала телефон доньки. Вони не знали, як відкрити Ірі таємницю. І ось волею долі усе вирішилося само собою.

…Нині в Ірини є брат, про якого завжди мріяла. Вона – улюблена вчителька сільської малечі. Денис працює економістом. Дуже любить сестру, шанобливо ставиться до мами Софії. Жодного разу не дорікнув, що вона колись його залишила. «Життя – річ складна. І перш, ніж осуджувати когось, слід замислитись: а що, коли б на його місці був ти сам?» – каже Денис.

Марія Маліцька

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі