м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

БУХГАЛТЕР

111Мене звати Борис Іванович Проданчук. Хочу поділитися історією про мого діда. Мій дід був у Гадячі у складі підпільної групи військової розвідки. За радянських часів про неї мало говорили, бо вона виступала як протиріччя із партизанами. Хоча й ордени носив… Я знайшов дуже цікаву довідку – і ось все склалося в один пазл. Ця довідка про те, що під час війни дід працював бухгалтером Гадяцької міськради. Виявляється, що під час війни у місті діяла міськрада, і він як був бухгалтером у радянські часи, так і залишився при німцях. Але важливо, що при німцях він працював у складі підпільної групи. В нього є звільнення від служби у Радянській армії, тобто він не служив, також є запис трудової книжці комунхозу про працю.

Я народився через 10 років після закінчення війни і можу тільки переказати спогади своїх близьких про ті події. Пам'ять, як магнітофон, закарбувала ті розмови, які вели дорослі між собою. І ці розмови відрізнялися від офіційних, що нам розповідали в школі та по телебаченню. Вже зараз, із віком, прийшло розуміння необхідності залишити ті епізоди про війну, які були пов’язані з Гадячем, але не співпадали з офіційними.

Війна

Почалась стрімко, але до окупації міста Гадяча німцями органами НКВС була залишена група військових розвідників для збору інформації. Складалася вона з трьох чоловік: командира Ольги Павлівни Семенець, Михайла Григоровича Матвеєва та радиста Долі (імені не пам’ятаю). Вони й залучили до роботи місцевих жителів – Катерину Давидівну Куманцеву, в хаті якої відкрили майстерню по ремонту годинників (зараз вулиця Полтавська, 63) та мого діда Павла Андрійовича Голуба із сім’єю, в хаті якого знаходилась рація і заряджались акумуляторні батареї.

Німці

Заходили до дворів та заставляли чоловіків знімати шапки, шукали червоноармійців. Якщо були коротко стрижені – забирали. Зайшли й до діда. В нього була німецька вівчарка, яка почала гавкати на офіцера. Він дістав пістолет і застрелив собаку. Всі все швидко зрозуміли. Через декілька днів німці розвісили об’яви про необхідність здати радіоприймачі. За невиконання – розстріл.

Облави

У перші тижні окупації німці провели облаву. В неї попала командир групи Ольга Семенець. Усіх відправили до Києва в концтабір, де вона й пробула аж до визволення Києва.

Діяльність групи

Командиром групи став Міша Матвеєв. Саме Мішею називали його мої дід і бабуся, хоча різниця у віці була десь близько п’ятнадцяти років. Дід працював бухгалтером у міськраді і мав можливість пересуватися містом. Мав доступ до інформації щодо дій німців. Його донька Олександра Голуб ходила по селах навколо Гадяча та збирала дані за дорученням Матвеєва. Якась інформація отримувалась через годинникову майстерню, але вся вона перевірялась. Доля вночі «стукав» по рації за лінію фронту. Одного разу до хати зайшов німець і побачив дроти, що вели до акумуляторної батареї. Помахав пальцем «Шура інтересант радіо….», посварився і пішов. Із переляку рацію і батареї закопали на городі. Тиждень не виходили на зв'язок. Але виявилося, що німець був звичайним солдатом і не доповів у комендатуру. Все обійшлося. В центрі Гадяча була розвід школа, де з полонених червоноармійців, «нацменів» як говорила бабуся, готували шпигунів. Тричі «стукали» в центр. Якось уночі розвідшколу розбомбили.

Гестапо

Діда забрали з хати. Три дні просидів у гестапо. На допити не викликали. Гестапо було в районі вулиці Шевченка. На четвертий день зробили очну ставку. Діда ще з двома чоловіками поставили коло стінки. До кімнати зайшла циганка. Німець спитав: хто з них партизан? – і та показала на іншого чоловіка. А заяву написала на діда. Просто помилилася. Захотіла зробити 10000 марок – німці так платили. Діда відпустили, але попередили, що якщо з циганкою щось трапиться – розстріляють його і всю сім’ю.

Партизани

На 7 листопада 1941 року в Гадячі почалася стрілянина. Ніхто нічого не зрозумів. До діда прибіг Матвеєв і пояснив, що наші взяли Гадяч. Як таке могло статися, якщо лінія фронту була під Харковом? Вияснилось, що партизани з Вельбівського лісу вбили трьох німців, що сиділи в комендатурі (поліцаї розбіглися) і вивісили червоний прапор. Дід пояснив Міші, що це «визволення» і «святкування» річниці Жовтневої революції нічим хорошим не закінчиться. Ніхто з групи знайомитися з партизанами не пішов. Це їх і врятувало.

«Святкували», аж поки німці не зняли з маршу військову частину. Партизани кинулися до бази, що розташовувалась за Вельбівкою. Вже випав перший сніг, і по цьому снігу німецькі кулеметники викосили майже весь партизанський загін.

На роботу в Німеччину

Забирали молодих і здорових. Доньці мого діда Олександрі тоді було 18 років. Прийшла повістка. Зібралася вся розвід група і вирішили, що якщо Олександру заберуть, то роботу треба буде виконувати іншим. Робота групи буде паралізована, адже вільно ходити по селах буде нікому. А німці дітей не чіпали. Дід пішов домовлятися з лікарем на пункт відправки. Той пояснив, що його попередника німці розстріляли за липові довідки. Тепер на пункті відправлення два лікарі, один з яких німець. Порадив зробити в руку укол ртуті чи миш’яку, щоб зімітувати перелом. Так і зробили. Німецький військовий лікар подивився на рентгенівський знімок та гіпс і надав звільнення на відправку до Німеччини.

Я все життя пишався цим вчинком своїх рідних. Зараз виникає питання: чи це нормально, коли п’ять дорослих калічать дитину навіть в ім’я Перемоги? Відповіді немає і не буде, бо це був інший час, інші цінності та інші люди.

Брат Андрій

Прийшов із фронту з орденом Слави. Зустрівся з дідом і спитав: правда, що він працював на фашистів? Більше в цьому житті вони не розмовляли. Коли Андрій помер, то дід пішов на похорон.

Румуни

Наші наступали, вже було чутно канонаду. До діда підбігли два солдати і здали йому гвинтівки. Жестами показали, що хочуть здатися в полон. Дід зачинив їх у погребі. На наступний день прийшли наші. Дід віддав гвинтівки першому командиру, якого побачив. Той гвинтівки забрав, а румунів поставив коло сараю, покликав двох солдатів і наказав розстріляти. Дід ще наймав підводу, щоб відвезти румунів на кладовище.

Гадяч звільнили

Міша Матвеєв та Доля пішли з фронтом на Захід. У НКВС залишили свідчення про роботу місцевих жителів у складі розвідгрупи.

Дніпро загатили

Бабуся завжди говорила, що нашими дітьми Дніпро загатили. Я довго не розумів зміст цієї фрази. У класі, де навчалася мама було 12 хлопців. Після визволення Києва живими не лишилося нікого.

Життя

Дід, як і до війни, продовжував працювати бухгалтером у міській раді. Донька Олександра вступила до Київського медінституту. На другому курсі її вирахували компетентні органи і наказали виїхати за межі столиці України за те, що знаходилася на окупованій території. Діда постійно цькували партійні органи за співпрацю з фашистами, але з роботи не звільняли.

Пам’ятник Корзуну

Я його називаю і пам’ятником бухгалтеру теж. І ось чому. Дід дуже любив грати в шахи (шахмати, як він говорив). Приходив грати і сусід Юхим Федорович Сіренький, підполковник, який пройшов усю війну. В Гадячі якраз готувалися до урочистого відкриття пам’ятника Корзуну, який звільнив Гадяч. Юхим Федорович пожартував: «Кажуть, що ти, Павло, грошей на святкування ветеранам не даєш…» А дід йому каже: «Вам святкувати, а мені в тюрмі сидіти. Гроші в смєті на цей рік не закладені. Гуляйте за свої». Із роботи діда вигнали з тріском, пригадали всі гріхи і роботу з німцями теж. Новий бухгалтер гроші виділив. Пам’ятник відкрили і погуляли. Цього ж року на бухгалтера завели справу за нецільове використання коштів. Ветерани збирали по 50 рублів (а тоді це була вартість велосипеда), щоб відшкодувати збитки державі та покрити борги бухгалтера. Юхим Федорович теж здав 50 рублів. Так воно й вийшло, що «погуляли на свої». Після звільнення з роботи дід грав у шахи, багато читав і мене виховував. За що я йому безмежно вдячний.

Після війни

Коли командир розвідгрупи М.Г. Матвеєв, а він пішов у відставку у званні полковника, довідався, що в Гадячі переслідують його товаришів по підпільній роботі, звернувся до Центрального архіву Радянської армії в Москві та віднайшов документи, що підтверджували участь мого діда та інших у складі розвідгрупи. В 1967 році Указом Президії Верховної Ради СРСР члени групи К.Д. Кумацева, П.А. Голуб та О.П. Проданчук (Голуб) були нагороджені медалями «За бойові заслуги».

День Перемоги започаткували у 1965 році, коли більша частина фронтовиків, що воювали в окопах війни, пішли з життя. Я не пам’ятаю, щоб дід гучно святкував це свято. Спочатку не було офіційного статусу учасника ВВв, а потім – здоров’я. Так склалося, що й для мене пам'ять про загиблих важливіша самого процесу святкування. Занадто високою була ціна Перемоги. І не випадково, що День Перемоги все більше сприймається як день Пам’яті і Скорботи. Час все розставляє на свої місця.

6 травня 2019 року

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення