м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

Співав «Ще не вмерла Україна», коли інші цілували портрети і славили комунізм

батюшкаУперше питання переходу парафій Московського Патріархату під юрисдикцію новоствореної Помісної Православної Церкви ми обговорювали на сторінках тижневика у грудні минулого року. Проводили опитування у соцмережі, цікавились думкою містян та жителів району, намагались дізнатись думку благочинного Гадяцького району Української Православної Церкви Московського Патріархату, настоятеля Свято-Успенського собору протоієрея Ігоря Цебенка, але тоді, на жаль, відповіді не отримали.

З того часу минуло два місяці, перша колотнеча з приводу переходу у ПЦУ трохи стихла. І от нарешті Ігор Цебенко завітав до редакції, щоб пояснити усім свою позицію.

 

 Львів’янин Ігор Цебенко називає церкву своїм життям:

«Маю 35 років церковного стажу. Церковну діяльність почав у 1986 році. Був благочинним Гадяцького, Лохвицького, Зіньківського, Котелевського і Чорнухинського районів.

У радянські часи доводилось непросто, бо церкви закривали або ж просто руйнували. Потрібно було вирішувати це питання. У 85-му зірвали Лютенську церкву, у 84-му – Будищанську. Вже при мені намагалися зруйнувати Плішивецьку, але ми із громадою не дали цього зробити. Правда, потім мене хотіли судити за незаконне захоплення державної власності... Але ж церкву відстояли!

Потім врятували Бобрицьку церкву – люди бунтували через те, що із церкви зробили клуб. Я став на їх захист, знову мав проблеми із тодішнім КДБ – хотіли «пришить» статтю. Та все обійшлося.

Далі уже було легше – була незалежна Україна. Почали ремонтувати Всіхсвятську церкву. Ніхто з чиновників не хотів допомагати, лякали, що «посадять», якщо я буду проводити будь-які роботи на пам’ятнику архітектури. Та ми впорались – перекрили дах, провели світло і газ! Церква почала опалюватись, а це ж уже зовсім інша справа!»

5 років привчав прихожан до служіння українською мовою

«На будівництво Свято-Успенського собору довго не давали дозвіл. Тоді поряд із місцем, де я планував зводити собор, стояв пам’ятник Леніну, а комуністична ідеологія, не співпадає із церковною!

Подавав заяви на сесії міської ради, а чиновники відмовляли. Тоді зробив обдуманий хід – зібрав усіх священиків Гадяцького, Лохвицького, Зіньківського і Котелевського районів і 8 березня 1992 року освятив місце, де нині стоїть собор. Знову міліція інкримінувала мені «незаконне захоплення державної власності», але я ж нічого не зробив, а просто молитву прочитав! Для людей це було ніби підтвердження того, що будуть будувати собор. З того часу чиновники стали поступливіші і дали дозвіл.

Почалося будівництво, грошей катастрофічно не вистачало. Але Бог милостивий – подружився із болгарами, почав проводити їм служби на болгарській мові, і вони допомогли – дали перші 640 бетонних блоків для собору. Можна сміливо сказати, що собор «стоїть на болгарські дружбі».

Коли собор добудували, то я відразу вирішив служити лише українською мовою. Хотілося, щоб усе було правильно – у хор запросив викладачів училища культури, але він так і не склався. Тим часом помітив, що люди перестали ходити у церкву. Виявляється, вони хотіли, щоб службу вели на церковно-слов᾿янській мові!

5 років я намагався привчити людей до служіння українською мовою. Думав – звикнуть.

Знаю українську, російську, польську, болгарську, англійську. Для мене це не проблема – перекладав книги із церковно-слов᾿янської на українську. Але перевчити прихожан так і не вдалося, бо існує споконвічна традиція – богослужіння проходять лише церковно-слов᾿янською.

Тоді я вирішив: як люди хочуть, так і служитиму. Буду прислуховуватись до людей, бо служу і Богу, і народу. Тож проповідую українською мовою, організовую усе українською, але служу церковно-слов᾿янською. На тому ми і стоїмо, що залишаємось на старих традиціях. Це важливо.

Проте, наприклад, у Мартинівці священик служить українською мовою, бо люди так захотіли. А у Веприку той же священик служить церковно-слов᾿янською.

До того ж, мовне питання «не стоїть» взагалі – це я говорю за себе і за священиків району. Будуть просити служити по-циганськи – служитимуть по-циганськи. Це не якийсь диктат, як громада скаже, так робитиме будь-який священик».

Про залежність від Москви

«У Свято-Успенському соборі з початку війни під час поминання чинів не згадується ім’я патріарха Московського Кирила. Ця ідея виникла після того, як я послухав його виступ про «русскій мір». Відтоді я не вважаю себе його послідовником і зневажаю його.

Він не приїхав в Україну, коли сталася ця біда, а почав виступати проти українців – казав речі, які суперечать священним писанням. Тому поминання його у соборі відмінене. Поминаємо і признаємо лише проукраїнського митрополита Полтавського і Миргородського Филипа, який формально наш «начальник». У нього «начальник» – блаженніший Митрополит Київський Онуфрій.

Від патріарха Московського Кирила ми не залежні. Взагалі УПЦ по статуту повністю незалежна. Наші архієреї самі становляться в Києві, самі визначають територію свого служіння, канонізацію святих. Загалом, усі питання, які вирішують тепер в УПЦ, вирішуються в Києві. В Москву ніхто із нас не їздить і тим більше не «дає туди гроші».

Ми на самоокупності. Це значить, що ми нікому нічого не винні, і нам так само. Кошти виділяємо лише на семінарію чи на друковані видання у Полтаву.

Те, що розповідають, що ми даємо гроші на кулі для наших воїнів – це відверта брехня. Мені треба на Заярі робити штукатурку, а я буду гроші на Москву посилати? Та й якби був хоча б один факт переказу грошей на Москву, то СБУ вже б про це знала.

Із собору ми платимо єдиний податок, соціальний внесок і військовий збір. Тобто ми збираємо гроші на українські кулі для окупантів, а не навпаки».

 Про єдину українську церкву і переходи

«Я вважаю так – церква має бути єдиною! І вона буде колись єдиною, але цього не можна зробити за березень, до виборів. Треба, щоб ПЦУ утвердилась добрими ділами, служіннями, спілкуванням і не насильництвом.

Люди сьогодні ще не визнали ПЦУ і лаштувати масовий перехід під вибори не варто. Президент зміниться, а нам тоді із цим жити. Та й Томос – це скоріше піар-хід Порошенка, ніж дійсно щось для церкви, для людей. Він має велике значення для патріарха Київського Філарета, його церкви і автокефальної церкви, бо раніше вони були поза церквою, а тепер канонічні. УПЦ канонічна – і вони також. Але ПЦУ більше залежна від вселенського патріарха Варфоломея, ніж ми від патріарха Московського Кирила.

Цим пояснюється і небажання архієреїв переходити у ПЦУ: вони почитали статути, і у статуті Варфоломея повна залежність від Константинополя. Окрім цього, там є багато пунктів, які применшують роль архієрея у церковному служінні. І тому більшість не погоджуються так різко перейти.

Також архієреї налякані тим, що митрополит Київський Філарет був у забороні, мав анафему (прокляття, відлучення від церкви). Потім вселенський патріарх Варфоломей анафему зняв, але не відновив у сані як керуючого українською церквою, а просто відсторонив від справ. Тому архієреї налякані, що так само можуть залишитись без сану.

Особисто мене лякає ще й те, що ПЦУ заявила про єдність із католицькою церквою. Вважаю, що Полтавщина ще у XVI столітті натерпілась від католицизму. Також бентежить питання нового стилю. Ніби й дрібниці, але вони відштовхують.    

Що важливо: ми зібрали збори громади і вирішили, що ніяких переходів не буде. Ми не признаємо патріарха Московського Кирила, але й не поминаємо митрополита Київського Епіфанія, бо його ніхто не визнає. Поки що ми тримаємо нейтральний статус.

У той же час ще раз наголошую: ми – українці, у нас у голові Україна, а не Москва. Ми – проукраїнські. До речі, під час хресного ходу, який називали провокацією, єдина Полтавщина йшла під жовто-блакитним прапором».

 Звернення благочинного головного храму району, голови релігійної громади Свято-Успенського собору до громади:

«Знаєте, я народився на Західній Україні і співав «Ще не вмерла Україна», коли інші цілували портрети і славили комунізм. Я патріот своєї держави і звертаюся до усіх із миром і любов’ю. Ми – не «сєпари» і не «агенти Москви». Путіна вважаємо терористом №1. Ми – громадяни України і любимо Україну! Ми – за український Крим і Донбас. Ми – патріоти, підтримуємо українську армію. Щочетверга у Свято-Успенському соборі служимо молебень за наших українських воїнів. Ми підтримуємо їх і зневажаємо тих, хто пішов із чоботом на українську землю.

Ми – за Україну і український народ. Ми – за єдину українську церкву, яка повинна бути і буде. Треба тільки усе робити правильно і поступово готувати людей до цього. Бо ніякими державницькими і насильницькими діями єдності не досягнути.

«Базар Медіа в Україні»

Фото із соціальної мережі І.Цебенка

До речі: 

Існує думка, що виробництво усього церковного начиння (ризи, підсвічники, книги і т.д.) існує лише у Москві. Як виявилось, ця думка помилкова. Із слів отця Ігоря, в Україні є власне виробництво, до того ж доволі пристойне. Книги закуповують у Києві, Харкові чи Мгарському монастирі. А одяг – у Краснокутську Харківської області.

Коментарі   

+2 #2 IGOR 16.03.2019, 10:52
Спивать то одне,а перейты з МП в УПЦ КП то друге!У Гадячи як Свадьба в Малынивци ждуть може прыйдуть до влады свои!!!Ждуть выборы!!!
Цитата
+1 #1 Гадячанин 13.03.2019, 09:50
І збережи мене від лукавого...
Цитата

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення