м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 728 х 180 шапка шилович
Банер 728 х 180 шапка Люкс Авто
Банер 728 х 180 шапка ПанАвто
Банер 728 х 180 шапка МЕД

15 жовтня – Усесвітній день сільських жінок

На фото: Людмила Лютко, Надія Яременко,  Людмила Марченко, Валентина Воловик, Світлана Хачай, Тетяна Змага, Лідія Костенко, Оксана П’ятко, Тетяна Буланова.«Якби хто так помотався!»

Коли в міських багатоповерхівках ще не світиться жодне вікно, коли спить навіть сонце, і ранок ще так далеко – село вже давно прокинулося і по-своєму почало новий день. Уже риплять дверцята в сараях, чути дзвін відер, мукання корови і рохкання поросяти. У селі, як кажуть, своя музика… От тільки спробуй під неї втанцювати! 

Так, як це вдається звичайній сільській жінці.

Жінки-селянки – вони особливі. Їм вдається водночас готувати сніданок і поратися по господарству, проводжати дітей до школи, чоловіків на роботу, ще й перегукнутися з сусідкою через паркан і самим зібратися в дорогу… Тільки сільські жінки відпрошуються з роботи, щоб відпасти череду, а не виділити день для себе. І тільки вони, попри натруджені дні, знаходять час на жарти і навіть на пісні.

Саме з таким веселим настроєм із вранішнього доїння поверталися додому доярки, що працюють на Сватківській молочнотоварній фермі №4 Гадяцької філії ПрАТ «Райз-Максимко».

– Добав звуку, – просять водія автобуса, що розвозить їх по домівках. Дехто з гумором, починає підтанцьовувати, хтось поривається підспівувати.

Я дивуюся їхньому запалу та енергії  – у кожної ж бо день розпочався ще до сходу сонця.

– У мене в три, – говорить одна з доярок.

– А в мене на півгодини раніше, бо ще ж три корови вдома, – додає інша.

Ось так щодня. Уранці своє порання, тоді швиденько на автобус – і на ферму.

– Нас із Римарівки забирають о 4-й ранку, потім заїжджаємо в Максимівку, а о 4.30 уже приїжджаємо сюди.  О 5-й годині починається дійка, – розповідають жінки.

– Ось так і бігаємо біля своїх корівок, у кожної – група, де 50 і більше худобин, – продовжують.

На фермі близько 400 дійних корів, усіх треба й напоїти, і нагодувати, і підчистити. У кожної доярки по три доїльні апарати, це хоч якось полегшує роботу.

– Ой! А як раніше доїли руками! Бувало, як по 5 корів здоїш – аж руки пухнуть. А я колись подоїла 17 корів вручну… А ще їсти вручну роздавали, корзинами носили, каші варили… – згадують одна з поперед одної.

Мотаються жіночки до 8 годин, а тоді додому – у круговерть роботи, де знову приготування їжі, грядки, порання…А по обіді – вечірнє доїння.

– Прив’язуємо корови, солому розкидаємо. І так до пізнього вечора, – зізнаються доярки.

На питання, коли працювати найважче, жінки в один голос відповідають: «Узимку». Тоді ж чергують позмінно. 

– 16 годин на ногах. І бігаєш-бігаєш… Якби хто так помотався! – розповідають.

Та про важку роботу не шкодують.

– Хто дояркою працює – той не жаліє навіть про те, що лишився в селі, – посміхаються жінки.

– Мені так і хотілося: де жити – там і працювати, – зізнається Надія Яременко з Римарівки.

Кожна з них уже звикла до сільської долі, щоправда й міськими вони ніколи не були. Хто де народився, там і пригодився, хто заміж вийшов з одного села в інше.

– Ось Оксана П’ятко найменше працює дояркою, – говорять жінки.

– Так, 8 років тут. А раніше була обліковцем на фермі, – зізнається.

Найбільшим, 20-річним, досвідом роботи дояркою може похвалитися Тетяна Буланова.

Таким дружнім колективом жінки працюють уже близько 10 років. Усі, як одна – у халатах і хустинках, і все ж такі усміхнені та милі. Та ще з жартами і піснями. У них є чому повчитися кожній жінці, яка по праву вважає себе міською.

Comments are now closed for this entry

Вхід через соц.мережі