Життя щось придумає

Він намагався знайти у доглянутій вишуканій жінці щось від колишнього дівчиська. Тепер замість «хвоста» вона носить коротку зачіску. Змінила колір волосся. Колись терпіти не могла шаликів. А зараз на ручці її сумки красується шалик кольору морської хвилі. І це зовсім не дисонує з діловим стилем. Навпаки, цей романтичний штрих надає її образу безтурботно-елегантного шарму. Він немов підглядав за нею, боячись зустрітися із знайомим поглядом…

Тоді, понад два десятки років тому, весна була ранньою. На ринках і тротуарах підлітки й дорослі продавали підсніжники. Біля зупинки з букетиком первоцвітів стояла симпатична дівчина. Вітер розвівав її волосся. Сонце лоскотало очі. Вона смішно мружилася і, здавалося, відганяла рукою нечемні сонячні промінці.

– Скільки коштують ваші квіти? – запитав Назар.

– Я їх не продаю.

– Шкода…

– Ой, та довкола стільки продавців, – засміялася.

Він не знав про що говорити із незнайомкою і не хотів її залишати. З-за повороту показався автобус. Чимала юрба заметушилася. Дівчина обережно поклала букетик у сумку.

– Зачекайте! – торкнув її за руку. – Автобус уже майже переповнений. Ваші квіти… Давайте, я вас підвезу. Он моя автівка, – указав рукою на припарковану легківку неподалік.

– Ні-ні… Я можу й пішки…

Він таки переконав дівчину, що їхати краще.

Його пасажирку звали Танею. Живе в райцентрі неподалік. А тут мешкає тітка, до якої Таня часто приїжджає в гості. Назар узяв слово з дівчини, що вони зустрінуться. Він зможе приїжджати до її містечка, це зовсім недалеко.

Дні і час побачень завжди призначав Назар, посилаючись на роботу і часті відрядження… Коли ж Таня приїжджала до тітки, йому майже ніколи не випадало бути вдома.

Їй хотілося познайомити коханого зі своїми батьками, тіткою. Віджартовувався:

– От закінчиш училище, тоді й нагода буде зустрітися.

Перед самим закінченням навчання Таня радісно повідомила Назарові:

– У нас буде дитина.

Не помітила, як він змінився на обличчі. Можливо тому, що миттєво опанував себе.

– Таню, дівчинко, я не хочу тебе хвилювати, але… Мені «світить» тривале відрядження. Це дуже важливо для мене… для нас… Навідаюся при першій же нагоді. Обіцяю.

Поспішив до автівки. Стиснув руками кермо. Більше сюди ні ногою. Добре, що Таня майже нічого про нього не знає. І машину якраз вчасно запропонували поміняти на нову. А в спальному районі, де живе її тітка, він не буває. Нема потреби.

Вона чекала звістки від Назара місяць, другий. Урешті зізналася про вагітність батькам. Ті вчинили неймовірну бучу. Мовляв, що подумають про молодшу сестру? Скажуть, така ж повія, як і старша. Як з цим соромом жити?

– Збирай свої манатки і йди куди хочеш. У нас є тільки одна донька, – злісно сказав батько й грюкнув дверима.

Увечері заплакана Таня стояла зі своїми пожитками перед дверима тітчиної квартири.

– Ти, головне, дурниць в голову не бери, – заспокоювала тітка. – Я добре знаю свого брата. Колись моїх кавалерів розганяв. Усі йому не подобалися. Скандалив. Одного навіть побив. І що з того вийшло? Я в старих дівках залишилася. А тепер ще й насміхається. Одна кімната – не апартаменти, але якось помістимося. І досить ридати. У тебе є я. Потім буде дитинка. А потім…  Життя щось придумає.

Із дверей пологового будинку Таня вийшла майже одночасно із сусідкою з палати навпроти. Вони й народжували в один день. У Тані – хлопчик. У Вікторії – сусідки – дівчинка.

Тітка приїхала за Танею на таксі. Поруч стояло ще дві автівки. Біля них Назар із букетом і якісь люди з квітами та шампанським. Таня усміхнулася. Як же він довідався, що вона народила і її з маленьким сьогодні виписали? Вони зустрілися поглядами. Назар глянув на Таню розгублено-перелякано. І… рушив назустріч Вікторії.

Життя щось придумає… Таня згадувала тітчині слова, коли вступила заочно вчитися до інституту в сусідню область. І коли їй запропонував заміжжя вдівець-викладач.

– Але ж він старший за мене майже на цілу двадцятку літ. І дітей у них з покійною дружиною не було, – ділилася своїми тривогами з тіткою. – Хоча б Тарасика любив.

Таня жодної секунди не пошкодувала, що вийшла заміж за свого «професора». Так тітка жартома називала чоловіка племінниці. Він Таню кохав і шанував. Допомагав робити кар’єру. А Тарасові – стати кращим учнем у класі. Ніхто й не подумав би, що Тарас – не його рідний син. Тітка якось не витримала і розповіла братові та братовій, щоправда, без подробиць, про Таню. Мовляв, живе гарно, має престижну роботу, люблячого чоловіка і розумника-сина. Але батьки не зраділи.

– Ти того… Нікому про Таньку не кажи, – невдоволено промимрив брат. – Люди думають, що в світи подалася, то хай так і буде.

Вона приїхала у складі «гуманітарної» делегації. Серед запрошених на зустріч із гостями з сусідньої області був і Назар. Він упізнав Таню. Тетяну Федорівну. Хотів підійти, поговорити. Хоча… про що? Його любовні походеньки таки зруйнували сім’ю. Вікторія його виставила із квартири. Донька дорікає, що проміняв її з матір’ю «на чужі спідниці». Тесть доклався, аби не дісталася «хлібна» посада.

Вони зустрілися під час перерви. Спершу очима. Потім пішли назустріч одне одному.

– Радий за тебе… За Вас, Тетяно… е-е-е… Федорівно, – мовив першим.

– Дякую, Назаре.

– А як…е-е-е… наш?..

– Мій син? Золота дитина!

– Радий, радий… І ти… Ви гарно виглядаєте. Може б нам по горнятку кави після засідалівки випити?

– Не можу. Тітка чекає. Та й каву люблю пити зі своєю сім’єю чи з друзями.

– А моє особисте, як кажуть, дало тріщину. Я шкодую, що…

Вона торкнулася Назарової руки, як колись він її на зупинці, й тихо мовила:

– Життя щось придумає…

Ольга Чорна