ЛЮДМИЛА. Триптих

До палати завели новеньку. Сорочка їй дісталася надірвана знизу, халат куций, зате капці були розмірів на п’ять більші, ніж треба. З-під напнутого гострим животиком халата стирчали тоненькі кривенькі ніжки. Очиці, носик, ротик – усе було дрібненьке, невиразне. Лице майже повністю вкривали руді плями.

– У мене, мабуть, дівчинка буде, – заявила вона з порогу. – Бачите, яка я розмальована? Це, кажуть, донька мамину вроду забрала, – заторохтіла.

Сприйняли її неприязно. По-перше, усі три жінки в палаті народили в один день. У них все минулося, і переживати ще раз муки породіллі, хоч і збоку, не хотілося. По-друге, із такою цокотухою прощавай спокій, замучить. По-третє… Дуже-таки несимпатична була нова сусідка. У палаті вона не засиділась. Підтримуючи живіт руками, почовгала по коридору своїми завеликими капцями.

– Хм, вроду забрала, – не втерпіла одна, наголошуючи на слові «врода».

Усі засміялися. За своїми клопотами про новеньку й забули. Аж десь серед ночі в палаті різко вдарило по очах світло. Занесли сусідку. Вона змучено-щасливо усміхнулася:

– Синочок у мене… Три шістсот…

– Ну й слава Богу! Хай великий росте та щасливий буде, – старенька санітарка Павлівна обтикувала ковдрою. – Відпочивай, моя манюня, поки козак спить.

– Ти хоч скажи, як тебе звуть.

– Люда. Людмила. Людям, значить, мила, – уточнила недуже доречно.

Увесь наступний день приходили відвідувачі, пнулися заглянути у вікна, підставляючи під ноги привезені кимось чималі колоди, передавали записки, квіти, домашні делікатеси.

До Людмили не було нікого. Ніхто й не дзвонив, не питав. І їла вона тільки те, що було в лікарняній їдальні, одна на весь пологовий будинок. Усупереч очікуванням, виявилася мовчазною і сором’язливою, не брала нічого, хто б чим не пригощав.

І в палаті, і в медперсоналу тільки й розмов було, що про дивну пацієнтку.

– Видно, нагуляла, – кинув хтось здогад.

– Хоч би не покинула, – захвилювалися.

Минуло кілька днів. І з тим, як наближався час, коли її випишуть, зростала тривога.

Одна за одною відбули додому Людмилині сусідки. Зустрічали їх на ганку гамірливими гуртами, із квітами, із шампанським.

– А тебе хто забиратиме? — не втерпіла медсестра.

– Ось, будь ласка, телефон, подзвоніть, – ніяково дістала з-під подушки папірця.

Приїхали по неї уже в сутінках. У двері подзвонив літній чоловік, запитав, чи є така.

– Зараз, зараз, чого ж ви так пізно? – заметушилися, забігали всі.

Сина несла медсестра, а Людмила дріботіла поруч і все просила: «Давайте, я сама».

Хто міг вийти, висипали на ганок. Решта обліпили вікна.

– Беріть свого богатиря, – медсестра простягнула згорток чоловікові, що стояв із трояндами.

– Та ні, що ви! – засміявся той. – Я шофер таксі. А в дитини батько є, – легенько підштовхнув уперед високого хлопця.

– Отакої, ледь не віддала сина в чужі  руки. На ж  тобі щастя твоє… – і тільки побачила пусті рукава куртки, засунуті в кишені, страшні шрами на лиці.

– Афган… Міна… – болісно-ніяково усміхнувся.

На якусь мить усі остовпіли. Людмила взяла на одну руку дитину, другою обняла чоловіка:

– Ходімо, мужики! Це ж ви у мене голодні…

Уже давно у міській метушні зникло жовте таксі, а на ганку пологового будинку все ще стояли.

***

– О, Тремпеля несе, – секретарка виглянула з вікна. — Іване Васильовичу, вас немає?

– Та хай уже йде, – добродушно дозволив директор.

– Добридень! Шеф є? Можна до нього?

– Є, заходь. Тільки ж дивися, щоб не було, як минулого разу. Бо викличу міліцію, не подивлюся, що ти афганець.

– Я українець, Тамарочко, – намагався пожартувати чоловік.  – Афганці – ті, що там живуть. А щодо іншого – нічого обіцяти не можу, це не тільки від мене залежить.

– Ну, що цього разу? – директор відкинувся на спинку крісла.

– Нічого нового, Іване Васильовичу, потрібні гроші. Осколок у шлунку обізвався, треба в госпіталь на операцію, а вдома – ні копійки.

– А я тут при чому?

– У Люди є зароблені. І за пай… Може, щось викроїте?

– Слухай, тезко, я щось не розумію. Ти в господарстві працюєш?

– Було б чим – працював би, – скипів Іван.

– Що ти мені тичеш своїми руками? Я тебе туди посилав?

– Знаєте, ця фраза уже стала класичною…

– Так ото я й кажу: іди шукай тих, хто тебе послав, хто скалічив, хто винен. Чого ти йдеш до мене? Зрештою, тобі платять пенсію, от за неї й їдь!

– Я тією пенсією не знаю, які дірки латати.

– А як потрапить до рук, то вся у «Поплавку» залишається? Тобі, Іване, гріх на мене ображатися. Колгосп вам дім збудував? Збудував. Газ провів? Провів. Хто ж винен, що ви не платили і вам його відрізали? Корову виділили. І де вона тепер? Шабаї забрали. Так я кажу, чи ні?

– Так. Але ж, Іване Васильовичу, не від хорошого життя. Нікому в нас сіна дбати. Діти малі, а Люда вже з ніг падає: і ферма, і город, і господарство… І я…

– А якій жінці легше в селі? У кого не робота, не діти…

– Так, звісно, усім важко. Та я без Люди – гірше малої дитини. Не підведуся з ліжка, не одягнуся, не вмиюся, не донесу ложки до рота…. Та що там говорити, як, вибачте, до вітру не сходжу…

– І знову ж таки – вона тебе такого вибрала, мене не питала. Хотілося похизуватися перед усім селом: ось, мовляв, яка я благородна, діждалася з армії хлопця, хоч і безрукого.

Іван скреготнув зубами:

– А сюди вже, у нашу сім’ю, у наші почуття вам зась! Хоч ви й директор.

– Почуття! Про що ти говориш, дурнику? Зав’язала свою долю з жалю, а тепер би й назад, так уже діватися нікуди – двоє дітей.

Іван штурхонув ногою ряд стільців, вискочив з кабінету, загупотів сходами.

Влетіла перелякана секретарка.

– Іване Васильовичу, що сталося? Той псих вам нічого не зробив?

– А що б він мені вдіяв із самими плечима? Як ти казала – Тремпель? Дуже влучно.

… Іван крокував вулицею. Вітер висмикнув рукави з кишень і матлав ними, від чого здавалося, що чоловік намагається злетіти. Але не може…

***

… Людмила була сама не своя. Уже смеркло, а Івана нема та й нема. У грубці потріскували, мабуть, на мороз, дрова, тепло розлилося по хаті, а вона тремтіла. На кожен звук кидалась до вікна. Та марно: за шибкою темнів морозний вечір, вляглася густа тиша.

Діти додивилися вечірню казку і зібралися в ліжко. Обцілувала, повкладала, а сама повернулася на кухню. У голові стояла одна думка: де Іван? Передчувала найгірше – знову вдався до чарки. Спливали хвилини. Людмилі здавалося, що вона навіть чує, як вони падають у Вічність. Її трясло. Ні, так далі сидіти несила!

Вона схопила куртку і, на ходу потрапляючи  в рукава, побігла за двір. Куди йти? Де шукати? Довго стримувані сльози бризнули з очей.

У кінці вулиці загавкали собаки. Кинулася туди. У темряві загледіла широкоплечу постать з характерним похитуванням безрукої людини.

– Іване! – видихнула з себе.

І були в цьому зойкові і докір, і хвилювання, і злість, і любов, і полегшення. Сльози все ще котилися по щоках, але то вже були легкі сльози.

– Ходив правди шукати, – дихнув перегаром. – І знайшов…

«На дні чарки», – хотіла єхидно додати Людмила. Але за роки, прожиті з Іваном, навчилася себе стримувати. І просто мирно сказала:

– Ходімо додому.

– Людо, я – падлюка! Ну вдар мене! Ну вріж мені так, щоб останні мізки повилітали!

– Чого кричиш на всю вулицю? Аби люди завтра балакали, – потягла за рукав. – Дома вже тебе битиму.

– Ні, ти скажи… Тільки правду. Отак: р-раз – і все, або – або…

– Про що?

– Це правда, що отой тип сказав? Що ти просто зі співчуття…

– Ну, по-перше, співчувати – не так уже й погано. По-друге, який тип? А по-третє, ходімо швидше, якщо не хочеш мати замість жінки снігову бабу, лишенько ти моє.

Іван ступив кілька кроків і зупинився. Закинув голову і голосно розсміявся. Потім істеричний регіт перейшов у ридання. Нахилився, припав до плеча:

– Зіронько моя, прости. Обіцяю: це востаннє! Мені є для кого жити! А я, знаєш, хотів покінчити зі своїм нікчемним життям…

– Ти що?!!

Іван торкнувся губами її змерзлого носика:

– Ну куди я подінуся? Як я без тебе і повіситися не зможу. Не те що жити…

Катерина Гладир