Гостювала Вустя в сина

От уже Вустя клопотуха! Як щось надумає собі, то ні їсть, ні спить, усе перебирає в думці, як воно буде та що. А надумалася їхати до сина. Тепер довгими осінніми вечорами мала роботу — подумки мандрувала до Харкова. Правда, вона там і не була ні разу, але якось добереться, у місті ж теж люди живуть, підкажуть. Адресу, написану синовою рукою на аркуші з блокнота, поклала посеред столу та все поглядала: чи правильно запам’ятала? Бо така пам’ять стала, що дуже на неї не надійся. Зарані обдумувала, що повезе на гостинець. Слава Богу, є що взяти – вродило і в саду, і на городі.

Михайлику повезе варення з вишень без кісточок, він любить, щоб густе, щоб аж ягоди поморщились. Правда, воно не дуже солодке, бо за що того цукру накупишся? Славуні повезе гарбузового насіння. Він маленьким, було, сяде над ситом і вибирає «біленьке» із суміші соняшникового і гарбузового. А із сушки любив вибирати груші. Насушила, насушила баба Вустя й абрикосок, і грушок, і яблучок, і ягідок різних. Буде й на узвар, і так поласувати. А, бач, трохи й не забула! Треба взяти наливки -тернівки. Чи не брати?.. Бува, невістка сердитиметься. Ет, нехай, візьму, за зустріч вип’ємо, скільки ж років не бачилися.

Наді скажу, хай цей тиждень молока не несе. Хай краще назбирає маслечка, сиру та сметанки. А як? Город у мене засівали? Засівали. Майже на зиму корові паші надбали. Хай тепер не скупляться. І м’ясце є, не купувати. Квочка вивела п’ятнадцятеро, та більшість півники. Уже починають битися між собою. Гукну Яшка, наллю йому наливки, то він миттю їм буйні голови відчепить.

Скоро на кутку бачили, як сусід Микола віз Вустю в колясці мотоцикла на станцію. Там допоміг і квитка купити, і у вагон посадив, прилаштував клунки та корзини. Але чим ближче під’їздив потяг до міста, тим менше хоробрості залишалося у Вусті. А як вибралася за людьми через підземний перехід на вулицю, то й зовсім розгубилася: машини снують у різні боки, мчать, як хорти за зайцями. І люди суцільним потоком течуть кудись, поспішають, метушаться. Отак і стояла скраєчку на тротуарі, біля самої дороги, щоб людям не заважати. Вона вже ладна була покинути задумку їхати до сина, але не знала, як і назад вернутися. «Ні, треба-таки було дати телеграму, щоб зустріли», – картала себе, та було вже пізно. Раптом якийсь легковик в’їхав колесом у виямок на дорозі, і Вустю обдало з ніг до голови чорною тванюкою. Вона безпорадно розставила руки, а бруд стікав із празникового одягу, квітчастої хустки, лоскотав лице. Цю картину побачили дівчата-офіціантки, що знічев’я сиділи біля вікна. Їм стало шкода бабусю, і вони поспішили на допомогу.

– Ви хоч номер машини запам’ятали? Ми зараз у ДАІ повідомимо.

– Та Бог його зна… Як воно так швидко промайнуло. Тільки й бачила, що машина, наче, сіра, а по ній як блискавка…

– Іномарка. Так я й думала!

– Олігархи прокляті, – дівчата лаялися, а Вустя вже заспокоїлась. «Дам їм гостинця. Отак мене виручили!» – вирішила вона.

Але дівчата й слухати не схотіли. Більше того, одна взялася ще й провести. Підхопила сумки і потягла Вустю до метро. А тоді підвела до будинку, довезла у ліфті, ще й на дзвінок натиснула.

– Ну, щасливо Вам, бабусю, погостювати, – і зникла в ліфті.

Двері відчинив високий хлопець. Глянув, здивовано звів брови.

– Ма, – гукнув голосно, щоб перекричати музику, – тут якась бомжиха.

– Жени в три шиї, – почулося з глибини квартири. – Розвелося їх …

– Славуню, – обізвалася вражена Вустя. — Це ти, онучку? Як же виріс…

– А-а, це ти, ба? — не менше здивувався хлопець. – Ну проходь. Де ж ти взялася? А я був тебе за бомжиху прийняв.

Вустя не знала, що воно таке, а тому не образилася.

– Якийсь халамидник мене тванюкою облив. Хоч би вам не понакидати, – нітилася Вустя в передпокої, скидаючи мокрий одяг.

А скоро уже втрьох: невістка, внук і вона – весело реготали над пригодою. Світлана по мобільному дізналася, що Михайло буде пізніше, він дуже зайнятий, тож сказав, щоб вечеряли без нього. Стали готувати на стіл. Вустя дивилася, як невістка дістає то з одного, то з іншого холодильника якісь яскраві коробки, бляшанки, пляшки з гарними етикетками, і не втрималася:

– Я ж теж не з порожніми руками приїхала. І м’ясця привезла – півників молоденьких, і сиру домашнього, і маслечка, і сметанки…

– Ой, спасибі, нащо ви везли! В нас усього вистачає, – невістка нехотя діставала сільські гостинці.

– Ба, у Штатах птицю їдять тільки негри, – зневажливо пхикнув онук.

– Ярославе! – обірвала його мати.

За столом розмова не клеїлась. Славко явно нудився такою компанією. Невістка все припрошувала Вустю, підсувала якісь страви, а стара не знала, як до них приступатися і чемно відмовлялася. Нагодився й Михайло. Та не сам, а з двома товаришами. Після здивованих вигуків і обіймів всілися всі до вечері. Чоловіки перехилили по чарці-другій, загомоніли. Вустін слух різали незрозумілі слова. «Чи мій це син? — подумала. — Чи мій Михайлик? Бач, який поважний став!»

Усеньку ніч прокрутилася на рипучих пахучих простирадлах, сон чомусь не йшов. Вирішила закінчувати гостювання та рушати додому. Сказала вранці синові, а він і не заперечував.

– Посидь, я візьму машину та відвезу тебе на вокзал.

Поки холодно прощалися, почувся сигнал.

Вийшла Вустя з під’їзду – і остовпіла. На неї чекала ота сама сіра машина з «блискавкою». У неї замлоїло щось у грудях, перехопило подих, роздвоїлася «блискавка», витягнулося і роздвоїлося перелякане синове обличчя. «Це я помираю», – спокійно подумала Вустя і провалилася у небуття. Вона не чула, як із сиреною примчала «невідкладна допомога», як їй узялися робити масаж, прямо в машині поставили крапельницю…

– Видно гарно вітають бабу Вустю, – гомоніли сусіди. – Загостювалася…

Катерина Гладир