Трагедія Бабиного Яру, 75 років
Ми живемо в таку історичну епоху, коли надзвичайно складно усвідомити всі масштаби Голокосту. Зрозуміло, євреї його пам’ятають, це для них непорушна пам’ять і урок історії. Однак загиблі люди, у першу чергу, були громадянами нашої країни. Вони були й українцями теж.
Здається, неможливо зрозуміти причину такої дикої агресії і злості, усвідомити первопричини жорстокості і цинізму. Єдине, що залишається нам сьогодні, у чергову річницю цієї абсолютно неймовірною трагедії, – це пам’ятати. Пам’ятати про тих людей, які дивилися в очі смерті, але йшли на неї. Про тих матерів, які готові були віддати життя, але врятувати дитину. Про тих, хто безвинно загинув через чиюсь хвору уяву, із чиєїсь примхи. Ми повинні не просто пам’ятати. Необхідно про цей страшний історичний урок неодмінно розповідати дітям. Про нього треба сурмити по радіо і телевізору, у газетах і в Інтернеті. І тоді є шанс, що людство більше не породить жорстокість таких неймовірних масштабів.
29 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві в Бабиному Яру почались масові розстріли мирного населення міста – за два дні було вбито 33 тисячі 771 єврея. До 1943 року Бабин Яр став місцем розстрілу до 200 тисяч чоловік.
Німецька армія окупувала Київ 19 вересня, і з наступного дня спеціальні підрозділи СС почали підготовку виконання наказу Гітлера про знищення усіх євреїв і радянських офіційних осіб. Перший розстріл відбувся 27 вересня — були знищені 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка знаходилась поблизу Бабиного Яру. Цього ж дня німецьким комендантом міста було видано наказ усім євреям разом з’явитись 29 вересня з документами і цінними речами в збірний пункт біля Бабиного Яру для евакуації.
Зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв прибули на північну околицю Києва невеликими групами. Їх розстрілювали по 30-40 чоловік і скидали в рів. Після того, як він наповнювався 2-3 рядами тіл, мертвих присипали землею. За два дні у Бабиному Яру зондеркомандою «4а» під командуванням штандартенфюрера Пауля Блобеля і за підтримки двох підрозділів полку поліції «Південь» було розстріляно 33771 чоловіка. Наступні розстріли євреїв відбулись 1, 2, 8 і 11 жовтня 1941 року.
Протягом 1941-43 років у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена Організації українських націоналістів, 100 матросів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії, знищено 5 циганських таборів. За оцінками, за три роки у Бабиному Яру було розстріляно від 70 до 200 тисяч чоловік. Крім того, у Сирецькому концтаборі, де утримувались колишні комуністичні активісти, підпільники і військовополонені, за роки війни загинуло більше 25 тисяч осіб. Коли почався відступ німецької армії, нацисти намагались сховати сліди злочинів. Їм вдалось ексгумувати частину тіл і спалити їх, але залишились численні свідки і криміналістичні докази розстрілів мирного населення Києва.
У повоєнний час пройшли судові процеси над винуватцями розстрілів у Бабиному Яру. Начальник айнзацгрупи Пауль Блобель був засуджений до страти, генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про розстріл, помер, не дочекавшись вироку; генеральний комісар Києва Гельмут Квітцрау до відповідальності не притягувався і помер у 1999 році.
У Бабиному Яру від рук фашистів загинули не тільки євреї, а й українці
Нагадуємо, на початку лютого 1942 року у Бабиному Яру знайшли свою смерть визначна діячка національно-визвольного руху Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга.
Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німецькі окупанти розстріляли разом із дружиною та дітьми. Тут загинули міський голова Києва В.П. Багазій та голови районних управлінь міста: професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Рудь, Чверда, інженер Романов, професор Лазорко. Героїчно загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лук’янівської в’язниці кров’ю написав: «Спливаю кров’ю, але не зраджу таємниці друзів». У Бабиному Яру фашисти розстріляли православного архімандрита Вишнякова та протоієрея Павла.
Ще й досі тривають дискусії щодо кількості жертв з боку українського населення Києва. Але мова йде не про сотні, а тисячі життів.
Бабин Яр – це також українська рана, яка болить і до цього часу.
Валентина Йотка
