«Бог звів нас, Бог і розвів»

… У старенькій хатині недалеко від Всіхсвятської церкви осиротіло світяться вікна. 80-річний Петро Іванович ось уже 6 років як хазяйнує сам. Вага років, що опустилася на плечі, не дає ногам долати великі відстані. Та й навіщо? Найрідніші – поруч. Донька із зятем живуть по сусідству, то й навідати є кого. Однак стомлена роками душа не дає спокою і тягне через дорогу – майже навпроти будинку спочиває його дружина Віра.

Скрипом хвіртки він сповіщає, що йде до неї. Поважно, схилившись на ціпок, долає кільканадцять метрів, що роз’єднують їх. Та не здолає лиш відстані між небом і землею.

Так і  рветься щодня його серце туди, де поховав окраєць любові – мрійної, святої і неосяжної…

… Петро Іванович Халдай зустрічає на порозі з цигаркою в руках. Нервує, тому й палить частіше.

– Мені покійна казала: «Ти кури, та хоч менше…», – повільно ступає у хату, де вмить стає затишно і тепло.

У невеличкій кімнатці тріскотить вогонь у грубці. Ми проходимо далі, щоб зручненько примоститися для розмови. Дідусь стелить на стільчик газету і запрошує сідати. Каже, то звичка.

– Поки служив, завжди в кармані носив газету, бо форма ж на флоті біла.

Петро Іванович сідає на диван, обережно відсуває від себе баян.

– Що? Заграть? – посмішка осяює обличчя дідуся, і я вперше помічаю блакить його очей. Зазвичай у стареньких вони бліднуть. – Граю для душі… Буває, як наляже сум, то беру до рук гармошку.

Я оглядаю кімнату, стіни якої бережуть вишиті картини покійної господині.

– Он моя дружинонька, – легким помахом руки Петро Іванович показує на портрет, що висить над ліжком, а поруч і його армійське фото.

– Взяли мене в моряки. Я здоровий був, сильний. Служив у Виборгу, Фінляндія.

Рід Петра Івановича Халдая тягнеться із села Харківці. Там застала родину війна, туди ж повернувся з Балтійського флоту, там і починав сімейне життя.

– Повернувся  додому, дівчат багато…. Я ще й моряк, – сміється, згадуючи молоді літа. – Тільки демобілізувалися разом із другом, він і каже: «Давай підемо у Сари, у церкву. Погуляємо».  Саме свято було Вознесіння. … Зайшли дорогою до кринички, що в Крутьках. Підійшли,  а там дівчата. Такі причепурені, зі стрічками в косах. Я й кажу їм: «Дівчатка, можна водички у вас напитися?» Вони: «Будь ласка». Набрав чашку води, випив, глянув на неї – і як заворожила…

То була перша зустріч Петра Івановича зі своєю майбутньою дружиною – кароокою Вірою.

– Правда ж гарна? Красуня! Таких ніде не стрічав,  – дідусь знову поглядає на фото.

Віра була молодшою на три роки.  За кілька місяців і весілля відгуляли.

– Отак я і влюбився.  Добре жили. Було, порадимося, поговоримо. Вона на мене ніколи «брешеш» не сказала, – опускає очі дідусь.

Йому все важче згадувати про дружину. Пам’ять відгукується слізьми. Він, потираючи руки, продовжує.

– Прожили разом 50 років, із них 30 я її на руках носив. Захворіла моя Віра. Дуже захворіла…

На фермі, де всяк доводилося працювати жінці – і дояркою, і свинаркою, і телятницею – отримала важку травму.

– Корова вдарила так, що добряче пошкодила хребет. Рік Віра лежала в Гадяцькій лікарні. Я й садив сам, і полов сам, і вибирав сам. Другий рік лежала у Полтаві. Діти маленькі, дві донечки… А вона, було, каже: «Е, за мною так ніхто не доглядатиме, як ти», – зітхає дідусь.

Віра була для нього і розрадою, і порадницею. Вона і пожаліє, і похвалить. Петро Іванович ледве стримує чоловічу сльозу.

– Було, щось роблю, наприклад, плету корзину, вона її огляне. А як скаже, що хороша, то знаю точно – так і є. Навіть коли через хворобу й зір утратила, то все одно помацає ту сапетку, оцінить її рученятами…

Так і жили. Попросилася Віра ближче до дітей, то Петро Іванович не зміг відмовити. Покинули хату в Харківцях і переїхали до Гадяча. Менша донька із зятем допомогли купити будиночок біля себе. Та вже 6 років Петро Іванович хазяйнує сам. 10 березня 2009 року його Вірі виповнилося 70 років, а через 20 днів її не стало…

– Отак і ходжу кожен день до неї. Устану, вікно відкрию, а через дорогу вона лежить… Дуже важко, – стишує розмову дідусь і ледве стримує сльози. – Любив до безтями. А горе спіткало – 30 рочків прохворіла…

Допомагаю дідусю підвестися. Він міняє потертий домашній картуз на святковий, білого кольору. Бере ціпочок і йде добре натоптаною стежкою туди, куди щодня тягнеться душа – до рідної Віри. Петро Іванович у паркані, що попід кладовищем, обладнав хвіртку, щоб ближче було до дружиноньки ходити.

–  Казала донька, треба було десь далі хоронити її, бо як ходжу, то дуже нервую тоді.

Дідусь проходить до могилки, поправляє вінок і потирає рукою фото на пам’ятнику. Робить кілька кроків назад і сідає на лавку. Спираючись на ціпочок, тяжко зітхає:

– Нічого, хай спочиває та вже й мене жде. Бог нас звів, Бог і розвів…

Він знову нервово запалює цигарку і поволі йде додому. Аби відволіктися і розрадити себе, береться за роботу. Тоді похмурі думки залишають  хоч на кілька годин. А ще є гармошка, вірна подруга, мелодія якої розвіє гнітючу тривогу щемливих днів самоти…

Пасхальні та поминальні дні. Наче два кольори переплелися вони на одному життєвому полотні. Червоне і чорне – Радісне Христове Воскресіння і печальна пам’ять за рідними, друзями, знайомими. І так щовесни, рік у рік, зі століття в століття. Не зважаючи на відстані та матеріальні скрути, сходимося, з’їжджаємося, злітаємося не стільки до свого дому (у багатьох він давно в іншому місті чи навіть в іншій країні), а до їхніх, до тих малих горбочків землі, що назавжди стали для них вічними, а для нас – святими.

Олена Савченко