«Коли маленька плакала в пологовому, то ми їй казали: «Ти ж донечка героя». Вона тоді враз заспокоювалася»

…Надія Миколаївна Тихоненко несміливо зайшла в редакцію. Повільно витягла з сумки аркуш паперу, на білому тлі якого рясніли чорні рядочки. Слова, немов одне з поперед одного, вискакували з-під розлогого учительського почерку.

– Ой, вибачайте, у ніч писала. Довго думала, чи треба, чи ні. Та все ж наважилася, – трохи схвильовано заговорила жінка.

Лист, що принесла Надія Миколаївна, якось перевернув усе в серці, немовби змішуючи почуття. Бо в ньому, як біле і чорне, як два полюси – де холод війни і теплий подих мирного життя, де смерть побратимів і народження первістка, де щирість кохання і відчай розлуки, де перше слово «мама» і довгождане «алло» у слухавці телефону…

Це не банальна історія кохання, це, на жаль, реалії сьогодення, де штурмують не лише кордони країни, а й стіни сімейної фортеці. Лиш би встояти!

І мамин лист з «історією однієї молодої сім’ї» – це символічний подарунок-підтримка на річницю весілля. Бо нині для них матеріальне нічого не варте, тільки б донечка росла при татові та мамі.

Хоча щемлива розповідь про перший рік подружнього життя Яланських написана вповні, та все ж ми напросилися на гостину до родини Тихоненків, де саме чекають на чоловіка і тата дружина Леся і маленька донечка Полінка (до речі, про мамин лист вони не знають).

«…Ведмідь із самісінького Криму»

У кімнаті, де знайомимося з Лесею, кидається у вічі величезний іграшковий білий ведмідь.

– З таким подарунком Максим приїхав до нас у пологове. Медсестри питають: «Куди Ви з ним?» А потім пропустили. Цей ведмідь із самісінького Криму, – розповідає Леся.

На півострові Максим Яланський проходив службу. За плечима 10 років військової справи, тож працював за контрактом. Просту дівчину з Полтавщини та військового із Запорізької області познайомили друзі. У минулому році відгуляли весілля, невдовзі на світ з’явилася донечка.

 – Полінці 6 місяців, вона копія тата, – продовжує розмову Леся.

Жаль тільки тато не бачить цієї схожості, а ще того, як посміхається маленька, тільки почувши, що говорять про нього.

Сама Леся працювала в Запоріжжі, та подружжя вирішило, що після народження донечки молода мама переїде до чоловіка в Крим, де і житиме родина. А поки Максим облаштовував кімнату, що виділили їм: зробив ремонт, купив техніку…  Але неспокій у країні змінив плани подружжя.

– У нас до цих пір стоять у Гадячі не розпаковані речі. Усе в ящиках та сумках: і килими, і посуд, і мікрохвильова піч – усе, що збиралися відвезти у нове помешкання, – згадує Леся.

На початку січня майбутній мамі довелося повернутися до батьків. Чоловіка весь час перекидали з місця на місце: то в Крим, то на майдан. Тож батьки вирішили, що донька народить тут, а вже після пологів вони знову повернуться в Крим.

«У вас що, зовсім немає чоловіків?»

У лютому Максиму повинні були  дати відпустку, на цей місяць саме припадало й народження донечки. А в той час у Криму вже почалися сумні події.

– Перше, що насторожило, це те, що не дали відпустки. Саме в ту ніч, коли Леся народжувала,  Максим стояв на обороні кримського парламенту, – розповідає Надія Миколаївна.

Поки Леся була в пологовому, по телевізору щодня крутили кадри про Перевальне (АРК), місто, де планувала жити молода сім’я.  

– У Києві – майдан, у Криму відстоюють Перевальне… Наш дідусь саме поїхав на роботу, він працює водієм-далекобійником, тобто його в країні не було.  А Максим – у Криму. Тож із пологового будинку дитину забирала я. Питають: «Кому віддавати?» Кажу: «Мені, я бабуся».  А нам: «У вас що, зовсім немає чоловіків?» – посміхаючись, згадує мама Лесі. 

Максиму дозволили приїхати після народження Полінки на 3 дні. Та не добув відгулу до кінця – знову викликали у військову частину.

Потім, після місяця облоги, він приїхав у березні. Українських військових,  які залишилися вірними присязі, звільнили з Криму.

– Їм дали 48 годин для того, щоб покинути територію АРК. Їхали потягом, і Максим розказував, що військові квитки ховали хто-куди міг, бо «зелені чоловічки» зупиняли на Чонгарі і перетрушували всі речі, – згадує розповідь чоловіка Леся.

«Уже 5-ий місяць він живе в машині»

Коли Максим приїхав у Гадяцький район, то почав влаштовуватися на роботу. Подружжя, переживши буремні місяці, збиралося починати сімейне життя з чистого аркуша, уже тут, на Полтавщині. Та не минуло й місяця, як Максима викликали у райвійськкомат. Перед Великоднем він поїхав до Миколаєва – знову на службу.

– Уже 5-ий місяць він живе в машині. Створена окрема автомобільна рота, яка займається забезпеченням військових в АТО, – зітхаючи, розповідає Леся.

Максим розповідає, що їх на Сході називають зрадниками, мовляв, Крим не відстояли. А він каже: «Готові хоч і зараз іти в бій. Хто, як не ми? Але керівництво так вирішило».

– Вони  ж люди військові, виконують наказ – не мають права піти проти волі командира. Коли Максим приїхав сюди, ми всі плакали. Вийшов з автобуса такий замучений, з однією сумочкою. Уявіть, там, у Криму, усе підготував – жити та й жити… Ну то все матеріальне, такі  дрібниці зараз не варті цього. Головне, що живий, – говорить Надія Миколаївна.

Востаннє Максим приїжджав на початку серпня – у переддень свята Військово-морських сил. Командир відпустив на добу, тож чоловік зробив сюрприз. 

– Я виходжу з кухні, а він іде у двір. Уже думала, що мені мариться. А Леся саме була біля Полінки. Він так підійшов, обняв її… – згадує Надія Миколаївна.

– Привіз Полінці шапочку, таку, як у матросів, із помпончиком. А ще прапор України та Військово-морських сил, – додає Леся.

На запитання, коли приїде наступного разу, Максим відповів: «Мабуть, уже до донечки на перший день народження».

«Коли маленька плакала в пологовому, то ми їй казали: «Ти ж донечка героя»

На річницю ж весілля подружжя привітає одне одного лише по телефону. А по бокалу шампанського ще встигнуть випити, нехай пізніше, але ж разом. Та якби до сімейного щастя додалося ще й Всеукраїнське – довгождані мир і спокій.

А поки маленька Полінка росте лиш  у татовому телефоні – щодня Леся відсилає фотозвіти, що донечка навчилася робити.

– Коли маленька плакала в пологовому, то ми їй казали: «Ти ж донечка героя». Вона тоді враз заспокоювалася, – говорить Леся.

Три покоління виховують Полінку: прабабуся та прадідусь, Лесині батьки та брат Саша. Тож Максим може бути спокійним – його найрідніші люди в безпеці і моляться за воїна.

Телефонуємо щодня. Але є такі моменти, коли немає зв’язку чи не відповідає. Було й дзвонили в Міністерство оборони, на «гарячу лінію».

– Минула майже година, а Максим дзвонить: «Чого ти мене соромиш? Нікого не шукають, одного мене!» – сміється Леся.

– Та шукають усіх. Бо на гарячу лінію і не додзвонишся – така перевантажена, – говорить мама.

Олена Козаченко

Лист

Святкування першої річниці весілля переноситься, або Історія однієї молодої сім’ї

Рік тому, 31 серпня, стали на весільний рушник Леся та Максим Яланські. Максим – військовий, у той час проходив службу за контрактом у Перевальному (АР Крим), Леся – інженер залізничного транспорту, працювала на одному із заводів Запоріжжя. Молоді, самостійні, успішні, сповнені оптимізму, вони будували плани на майбутнє.

З дня весілля залишили пляшку шампанського, яке вирішили відкоркувати через рік, святкуючи свою першу річницю подружнього життя. Вони ще не знали, які випробування принесе їм цей рік.

… День народження їхньої донечки співпав із початком окупації Криму. Тому народилася вона не в Криму, а в Гадячі, куди Леся приїхала до батьків тимчасово, та виявилося – надовго. Зрозуміло, що про повернення до Криму, як вони планували раніше,  не було й мови. Максим, як і його побратими, героїчно тримався в оточеній частині. По радіо і телебаченню їх тоді називали героями. А Леся хвилювалася за життя чоловіка та новонародженої донечки. Підтримували батьки, родичі, друзі. Усі, хто знав, де знаходиться Максим, кожного дня телефонували та хвилювалися за нього разом із Лесею.

Ні погрози, ні потім звабливі пропозиції прийняти громадянство Росії та перейти на бік російської армії, не зламали молодого військового. Він, як і, на жаль, небагато його колег, залишилися вірними присязі Україні та її народу.

На короткий період Максим приїхав до родини у Броварки. Але у цей час почалися події на Сході, і він продовжив нести службу в одній із автомобільних рот, яка обслуговує зону АТО.

І знов потяглися для Лесі такі довгі дні чекання, безсонні ночі, інколи сповнені відчаю, особливо коли відсутній зв’язок чи просто не відповідає телефон чоловіка. Маленька Полінка слухає голос тата по телефону і щасливо посміхається. Вона ще не розуміє, чому у мами такі сумні, а іноді сповнені сліз очі.

Максим не хизується своїм патріотизмом, він просто є патріотом. На День Військово-Морських сил України він разом із нагородою отримав коротку відпустку. Лише добу провів із своєю родиною. Маленькій донечці він привіз у подарунок жовто-блакитний прапор ВМС України. А сам, знявши вперше за 4 місяці військову форму та бронежилет, одягнув футболку з написом «Душу й тіло ми положим за нашу свободу».

Батьки Максима — Сергій та Надія Яланські, які проживають у Запорізькій області, – виховали трьох чудових синів. Адже, крім Максима, з перших днів АТО у найгарячіших точках перебувають два його молодших брати Володимир та Микола, відстоюючи мир та цілісність нашої держави.

Цій молодій сім’ї дивно, що можна сваритися через щоденні побутові дрібниці. За цей рік вони зрозуміли, що є речі важливіші, а моральні цінності дорожчі за матеріальні.

…31 серпня пляшка шампанського не буде відкоркована. Свято переноситься. На який термін? Це питання залишається риторичним.

Леся і Максим вірять, що відсвяткують у день завершення бойових дій та настання миру й спокою в Україні. Мріють про те, щоб якнайшвидше їхня сім’я була разом, вірять, що цей день скоро настане Адже віра – це те, що допомагає людям триматися у найважчих ситуаціях і вистояти у найскрутніших випробуваннях.