«Нові «Жигулі» можна було взяти за таку ціну, а я купив дельтаплан…»

У житті Олександр Бездудний – звичайний водій-далекобійник, та тільки-но з’являється вільна годинка, далека мрія дитинства несе його в небо. Нестримне бажання торкнутися блакиті не покидає чоловіка ні на мить. Коли іншим, щоб відпочити, достатньо подивитися телевізор, посидіти за комп’ютером, то Олександру Григоровичу як у тій пісні «А мне бы в небо…» І він збирає рюкзак, їде на поле, щоб побути наодинці з думками під синім куполом неба.

До його «прогулянок» гадячани вже звикли. Та все ж щоразу Олександр Бездудний змушує нас підвести очі вгору: відірватися від земних клопотів і помилуватися  теплою блакиттю безхмарної безодні…

Де взялося бажання літати і як Олександр Бездудний став одним-єдиним парапланеристом у Гадячі, про все це у розмові з ним.

— Розкажіть, як народилося таке «неземне» бажання –  здійнятися в небо?

— Усе починалося із гадяцького аеродрому, якщо його можна так гучно назвати. Це нинішня територія ПрАТ «Райз-Максимко». Так от, я жив недалеко, а за триста метрів стояли літаки. Хіба можна було просто сидіти вдома? Весь час і рвався туди.

…Пам’ятаю, як двічі на тиждень рейсовий літак літав на Полтаву і Харків.

— Правда, а що це були за літаки?

 — Простенькі Ан-2, у народі «кукурузники». Але ж рейсові! Береш квиток у касі аерофлоту і летиш. То були 1970-ті роки. Потім рейси припинили. На аеродромі  почала базуватися сільгоспавіація.

— Згадайте свій перший політ.

— Сам я, звичайно ж, у дитинстві не літав. Мене просто катали за те, що допомагав авіамеханікам обслуговувати літаки. Уперше полетів над Гадячем десь років у 15. Це було 22 вересня 1980 року.

— Нічого собі! Навіть дату пам’ятаєте?

— Аякже. І бортовий номер – сср 54922.

— Що відчували тоді?

— Ой, це важко передати просто словами. Ууух! Летиш! Здійснилася мрія. Що ще можна сказати?

Із цього усе й почалося. Потім хотів вступати в авіаційне училище. Тоді саме був гарний розвиток авіації. Уяви: на одне місце було по 25 чоловік.

— Та все ж таки використали шанс?
— Так, найближчим було Кременчуцьке вертолітне училище.  До речі, міжнародне. Конкурс був шалений. Я не пройшов. Усі інші навчальні заклади були далеко: то Рязань, то Краснокутськ… Потім пішов в армію, тоді на роботу…

— Але ж  юнацька любов до неба лишилася, правда?

— Так. І не покидає досі (сміється – авт.). У 1990-х роках купив дельтаплан. За шалені гроші. Потім із товаришами з Качанового та Новоселівки започаткували перший у районі клуб дельтапланеристів. (Роздивляємося фото. Цікавлюся краєвидами на знімках). Літав у Польщі, Литві… Можу управляти легкими літаками.

— Як я розумію, Ви були у дальніх рейсах за кордоном по роботі.  Як же там політати вдалося?

— От їхав у Прибалтиці, дивлюся стоїть «колдунчик» – це вказівник напрямку вітру та сили. А отже, знаю,  тут повинні літати. Зупинився, пройшов, дивлюся – парапланеристи. Підійшов, познайомився, політав. Ось є фотографії, зроблені над річкою Неманом.

— Ви обмовилися, що купили перший дельтаплан за шалені гроші. Це скільки, якщо не секрет?

— Та нові «Жигулі» можна було взяти за таку ціну, а я купив дельтаплан-крило…

— Чому саме дельтаплан?

— Це те, що можна було дійсно придбати. Тоді саме пішов розвал авіації, літати перестали, а тут була можливість узяти дельтаплан. Я поїхав у Київ, купив і почав тренуватися. Він був без мотора. Літати треба було з бугра або гірки.

— Який у Вас літальний апарат зараз?

— Із 2008 року у мене параплан. Він найдоступніший і по грошах, і по техобслуговуванню, і навіть дозволений повітряним кодексом.  Зараз ніхто не може звинуватити мене, що я незаконно порушую повітряний простір абощо. Чим відрізняється параплан від будь-якого апарату, так це тим, що можна тренуватися на землі. Дуже зручно.

— Багато часу йде на підготовку до польоту?

— Ні, 15 хвилин. А на дельтаплан треба 2 людини і не менше години. От у чому ще різниця. Мобільність яка!

— Як часто літаєте?

— Минулого року виїжджав кожного дня. Зараз багато часу займає робота. (Показує фото з колишнього аеродрому).

— Звідки тепер здійснюєте політ? Вас найчастіше можна побачити над мікрорайоном «Молодіжний» або на луках…

— Де є поле рівнинне, скошене, то можна літати. Весною виїжджав на луки, було непрокошено. Злетів увесь мокрий, у росі. Я люблю спокійні польоти. Увечері, наприклад,  коли менший прогрів землі, відповідно менша й турбулентність. Злітаєш, тебе трохи покидає, а тоді, коли вже сонце сідає, летиш спокійно.

— Літаєте у будь-яку пору року?

— Найкраще восени, у пору бабиного літа. Хоча літав і взимку, при 20-и градусах морозу. Ну не можу я довго не літати. Але не більше 10 хвилин, замерзаєш дуже. Якщо місяць не піднімаюся у повітря — зриваюся. Це вже як наркотик.

— Скільки часу проводите над землею?

— Розраховую на пальне. Дивлюся на годинник, приміряюся скільки вже використав і скільки треба на посадку. На годину польоту  витрачаю 4 літри бензину А-95.

— Чи траплялися якісь курйозні випадки у повітрі?

— Були. Ну як без цього? У 2010 році в польоті над луками мене застав сніговий заряд: нічого під собою не бачив. Потім, коли вийшов із цих хмар, виявилося, залетів під Броварки. Ось і недавно перевіряв двигун після ремонту і потрапив під нестійкий фронт —  з Красної Луки тягнуло  хмару. Почав тікати. За вітром як пішов, що аж спіралі крутив. Зізнаюся, злякався. Приземлився у пшениці в Біленченківці.  (Показує фото, де стоїть біля вертольота).

— Мрієте про такий апарат?

— Ну аякже! (посміхається – авт.)

— Розумію, що описати відчуття польоту важко, але хоча б скажіть, кожен раз емоції нові?

—Звісно. Жодного польоту немає, щоб був однотипним. Не так, як їдеш на машині –монотонно. Просто коли ти в повітрі, над землею, здається, що з грудей виривається крик: «Ось, лечу!»  Аж співати хочеться.

— Класно! Чесно, аж самій захотілося хоча б раз…

— Погано тільки, що молодь абсолютно не цікавиться цим. От куди б я не їздив на зльоти, то скрізь чоловіки тільки мого віку. Не знаю, чому зараз такі сумнівні інтереси у молоді? Це ж так цікаво.

— Так, дуже жаль. Та все ж, дякую за розмову. Успішних польотів Вам і чистого спокійного неба!

Спілкувалася Олена Козаченко