Борітеся – поборемо!
Шановні українці! Сьогодні ми переживаємо найтяжчі часи за весь період з дня проголошення незалежності. Злодійське пограбування нашого народу кланом Януковича, відторгнення Криму і нав’язана путінським режимом братовбивча війна поставили наш народ в тяжкі умови виживання. Стрімке зростання цін на всі комунальні та інші види послуг, різке подорожчання всіх продовольчих товарів, медпрепаратів, військові затрати на обороноздатність країни і відновлення армії – усе це сьогодні лягає важким тягарем на плечі простого народу.
З іншого боку, за всі ці 23 роки незалежності в нашій державі завдяки діям всіх президентів склалась така парадоксальна ситуація, коли на сьогодні в руках одного відсотка мешканців України знаходяться 73% усього національного багатства держави. Такої диспропорції, такої несправедливості немає в жодній цивілізованій країні світу. І хоч наш народ – найволелюбніший у світі, який два рази мирним шляхом звалював диктаторські режими, у нього недоставало, напевно, недостає і на сьогодні уміння кардинально вирішити питання справедливого розподілу матеріальних благ і соціального захисту. І коли сьогодні американські мільярдери і олігархи в більшості своїй вирішили половину своїх статків віддати державі на поліпшення добробуту свого народу (який, до речі, живе в десятки раз краще від нас), наші олігархи (жодний з яких не підтвердить чесно нажитого першого мільйона) не бажають ділитися зі своїм, ними ж пограбованим народом.
Я хочу запропонувати, можливо, нереалістичний, утопічний, фантастичний план, як змусити наших товстосумів поділитися з народом. У світі є багато прикладів, коли фантазії стають реальністю. Але для цього потрібні бажання, воля, наполегливість і вміння завдяки всяким перешкодам доводити справу до кінця.
Але перш ніж перейти до конкретної суті питання, я хочу навести приклад того, як із маленької іскорки відстоювання прав однієї родини розгорілось полум’я всеукраїнської боротьби дітей війни за свої законні права і інтереси.
Справа в тому, що я свого часу, будучи головою районної громадської організації «Захист дітей війни», яка налічує більше десяти тисяч членів, разом із своїм чоловіком, самостійно, без будь-якої допомоги, першими в Україні, вивчивши і озброївшись юридичними посібниками і літературою, вирішили подати до суду на Українську державу по відстоюванню своїх прав, а саме: виплати нам, як дітям війни, недоплаченої державної соціальної допомоги. У нас не було ні юристів, ні адвокатів. Усі заяви, скарги, клопотання, апеляції ми писали самі.
Вигравши перший районний суд, який, до речі, тричі своїм рішенням змінював відповідача, нарешті було установлено відповідачами Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Головне Управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, а головними нашими опонентами в подальшому були Міністерство юстиції України і Департамент державної виконавчої служби України. Вигравши перший районний суд, ми тоді пройшли всю низку судів – обласних адміністративних двічі, Харківського апеляційного двічі, Київського Печерського і нарешті Вищого Адміністративного Суду. Двічі Гадяцька районна виконавча служба, раз Київська районна виконавча служба і тричі Департамент державної виконавчої служби закривали нам справу під різними мотивами, посилаючись на різні надумані причини. А Департамент державної виконавчої служби закрив один раз виконавче провадження, посилаючись на окреме конкретне рішення Європейського суду з прав людини.
Прийшлось нам відшукувати це рішення Європейського Суду, і, детально вивчивши його, ми доказали безпідставність і необґрунтованість посилання Департаменту державної виконавчої служби на це конкретне рішення Європейського суду.
І коли ми з цими аргументами востаннє звертались до Вищого Адміністративного Суду, ми просили високий суд дати нам будь-яке рішення, оскільки ми, пройшовши всі інстанції, мали право звернутися до Європейського Суду з прав людини, первинні матеріали звернення до якого ми на той час досконально вивчили.
Причому, звертаючись до Вищого Адміністративного Суду, ми, будучи твердо впевнені в своїй правоті, констатували, що Європейський суд з прав людини зобов’яже державу України виплатити нам не тільки матеріальну шкоду, а й моральну – у розмірі 2 тисячі євро або 20 тисяч гривень на той час, і Вищий Адміністративний Суд нарешті зобов’язав Департамент державної виконавчої служби стягнути кошти на нашу користь.
І оскільки це рішення Вищого Адміністративного Суду було винесено через п’ять років після першого рішення Гадяцького районного суду, і на той час виплати дітям війни проводились через районні управління Пенсійних фондів, а всі судді нашого міста були задіяні в нашій справі раніше і не мали права повторно займатися нашою справою, саме Лохвицький районний суд іншого району виніс рішення виплатити нам заборгованість за 2007 рік, і ми отримали по 1440 гривень – удвічі більше, ніж всій решті дітям війни України за той же період.
Так от, усі наші позови, апеляції, рішення судів і інші документи завдяки секретарю районної організації Соціалістичної партії Глухоті В. О., голові обласної організації Соціалістичної партії Бульбі С. С. були передані в центральний офіс Соціалістичної партії в м. Київ, і газета Соціалістичної партії «Товариш», обласна незалежна газета «Полтавська думка-2000», газета «Кременчуцька панорама», республіканські газеті «Газета по-українськи», «Українська газета-плюс» (пізніше закрита режимом Януковича) надрукували на всю Україну про наші успіхи. (http://tovarish.com.ua/archive/1084/Dity_viiny7336.html
http://old.panorama.pl.ua/doc.php?id=4072)
До мене почали дзвонити з усіх міст України, я почала розсилати копії позовів, потім до цього підключились осередки Соцпартії на всіх рівнях, і таким чином усі суди України були завалені позовами дітей війни, і завдяки цьому, в певній мірі, ті, що подали позови, отримали недоплачену державну допомогу або в гіршому випадку рішення судів, до яких державі Україна обов’язково доведеться повертатися і виплачувати.
Тепер я хочу конкретно перейти до суті справи. Чому ж так трапилось, що 1% населення загарбав 73% вартості всього народного добра, зробленого руками простого народу, – підприємства, фабрики, заводи, шахти, грошові кошти та цінні папери.
У цьому повинен проведений грабунок народу державними чиновниками з допомогою гіперінфляції і так званої ваучерної приватизації.
Усім відомо, що після проголошення незалежності держава Україна повинна була перейти від державної до приватної власності, від соціалістичного до капіталістичного способу виробництва. І оскільки в нас була соціалістична власність, ії треба було перевести в приватну власність, і одним із способів цього була запропонована ваучерна приватизація.
У чому її суть? Щоб оцінити все народне добро і роздати його кожному громадянину України, тобто поставити всіх громадян нібито на одну стартову лінію, треба було під суму загального майна випустити і роздати всьому населенню України цінні папери – ваучери з таким розрахунком, щоб вартість всього державного майна дорівнювала сумарній вартості всіх ваучерів у населення. Тобто, щоб кожний із 52 мільйонів населення на той час володів частиною, рівній одній п’ятидесятидвохмільйонній частці вартості всього майна України.
Укладаючи ваучери в ті чи інші галузі, люди повинні були бути постійно гарантовані високих дивідендів і реального забезпечення свого майбутнього.
А починалось все так гарно і нібито справедливо по відношенню до народу. На початку приватизації багато говорилось про те, що роздержавлення повинно дати всім громадянам права власників, можливість керувати виробництвом. Власне, приватизаційний майновий сертифікат і був придуманий в ім’я цього права, щоб дати громадянину можливість розпоряджатися своїми акціями. Ваучерна приватизація розглядалась як форма безоплатної приватизації державної власності по принципу розподілу її поміж всім працюючим населенням України.
Отже, 04.03.1992 року був виданий закон України «Про приватизацію майна підприємств», а ФДМУ своїм наказом № 301 від 08.09.1992 року видав наказ про створення комісій по оцінці вартості державних підприємств, що приватизуються. Наказом ФДМУ №467 від 02.11.1992 року комерційним структурам дозволялось купувати об’єкти приватизації за рахунок приватизаційних паперів, що збиралися у громадян в обмін на паї та акції. Згідно цього ж наказу параграф 4 пункт 1 номінальна вартість приватизаційних паперів встановлювалась чинним законодавством. Згідно «Закону про приватизаційні папери» № 2173-Х11 від 06.03.1992 року ст.4 п.4 абзац 2 «Номінальна вартість усіх приватизаційних паперів, випущених державою, повинна дорівнювати вартості майна державних підприємств, інших об’єктів державного житлового фонду, земельного фонду, що приватизується безоплатно». А ст.29 п.1 закону України «Про приватизацію державного майна» № 2163-Х11 від 04.03.1992 року гласить, що «за порушення законодавства про приватизацію до винних застосовується кримінальна, адміністративна, дисциплінарна і цивільно-правова відповідальність».
Тому й Указ Президента України від 1994 року про приватизацію, у ході якої кожному громадянину гарантувалась частина державної власності вартістю в 1 млн. 050 тис. грн., люди порахували, напевно, справедливим (відчуваючи слово МІЛЬЙОН у нібито власних статках).
Тут необхідно відмітити наступне. Щоб дати можливість комерційним структурам на майнові сертифікати побільше грабонути державного, а точніше, народного майна, Постановою Кабміну України № 34 від 17.01.1995 року та наказом ФДМУ №93 від 17.01. 1995 року «номінальна вартість сертифікатів станом на 01.02.1995 року (коли вже більшість населення віддали свої ваучери комерсантам) із номінальної вартості 1 млн. 50 тис. крб. збільшувалась до вартості, яка дорівнює 50 млн. крб. Тобто збільшення вартості було від людей приховано і їм у ваучери недораховано.
Світлана Гейко
(Продовження читайте у наступному номері тижневика «Базар Медіа в Україні».)
